35

До приїзду Артема я встигаю тричі пошкодувати, що погодилася на цю авантюру, двічі перевірити коментарі під статтею й остаточно переконатися, що людська фантазія не має жодних меж. Хтось уже з'ясував, у якому університеті навчався Заславський, хтось пригадує його колишніх дівчат, а одна особливо наполеглива панянка стверджує, що бачила нас минулого тижня в ресторані. У ресторані, де я зроду не була! Найбільше мене вражає, з якою впевненістю люди обговорюють чуже життя, вигадуючи подробиці, про які навіть самі учасники подій не здогадуються. За останньою версією, Артем освідчився мені під час романтичної подорожі до Франції, а весілля ми плануємо зіграти на березі озера Комо. Що ж, принаймні тепер я знаю, як провела останні шість місяців свого життя.

Рита сидить поруч на ліжку й мовчки спостерігає, як я гортаю коментарі. Вона вже кілька разів намагалася вибачитися, але я попросила припинити, бо від її винуватого обличчя починаю нервувати ще більше. Зрештою, фотографію зробили не в якомусь компрометуючому місці. Ми стоїмо біля каміна, цілком пристойно вдягнені, а Заславський просто обіймає мене за талію. Якби не одна маленька обставина, я б навіть пораділа, що вийшла на знімку настільки гарною. Проблема лише в тому, що ця гарна дівчина насправді не та, за кого себе видає в родині Заславських.

— А може, просто сказати, що журналісти все вигадали? — пропонує Рита, коли я нарешті відкладаю телефон. — Ну, що ви зустрічаєтеся, а про весілля ніхто нічого не говорив. Артем же може спростувати чутки, якщо захоче.

Я замислююся над її словами. З одного боку, це було б найрозумніше рішення. З іншого — варто бабусі побачити спростування, як вона неодмінно вирішить, що ми соромимося власного щастя. А тоді ще й образиться, що її онук приховує від світу майбутню дружину. Оксана Павлівна взагалі має дивовижну здатність перетворювати будь-які обставини на додатковий аргумент на користь весілля.

— Боюся, після такого спростування твоя бабуся особисто зателефонує до редакції й повідомить дату нашого одруження, — зітхаю я. — Навіть якщо для цього їй доведеться спочатку самій її призначити.

Рита пирскає зі сміху, але швидко замовкає, коли в коридорі лунають кроки. За мить двері відчиняються, і на порозі з'являється Артем. Судячи з його обличчя, дорогою додому він устиг прочитати не лише статтю, а й усі коментарі під нею. Краватка послаблена, верхній ґудзик сорочки розстебнутий, а погляд настільки похмурий, що Рита миттєво випростовується.

— Артеме, я знаю, що ти сердитий, але… — починає вона, підводячись.

— Ти виклала фотографію, не запитавши дозволу ні в мене, ні в Софії, — перебиває він. — І навіть не подумала, що її можуть побачити сторонні люди. Ти взагалі розумієш, які наслідки це матиме?

Рита опускає очі, а я раптом відчуваю бажання втрутитися. Не тому, що вона не винна. Винна, ще й як. Але Артем говорить настільки холодно, що мені стає не по собі. Коли він сердиться на мене, я завжди можу відповісти тим самим. А от Рита, здається, справді боїться його розчарувати.

— Вона вже зрозуміла, — кажу, підводячись із ліжка. — І вибачилася. Можемо тепер поговорити про те, що робити далі, замість того щоб влаштовувати сімейний трибунал?

Заславський повільно повертає до мене голову. На мить здається, що зараз дістанеться й мені, але він лише стискає щелепи й відводить погляд. Потім наказує Риті більше нічого не публікувати без дозволу й не обговорювати ситуацію зі знайомими. Вона киває з такою готовністю, що я майже впевнена: найближчим часом у її соцмережах з'являтимуться виключно котики та фотографії їжі. Коли сестра виходить, Артем підходить до вікна й дістає телефон.

— Фото вже передрукували кілька великих видань, — повідомляє він. — Мій пресвідділ отримав запити на коментар, а журналісти намагаються з'ясувати, хто ти така.

Я відчуваю, як у животі неприємно стискається. Отже, мої побоювання справджуються. Досі можна було сподіватися, що стаття залишиться звичайною пліткою, яку всі забудуть за кілька днів. Але якщо за справу взялися журналісти, рано чи пізно вони почнуть копати глибше. І тоді можуть дізнатися, що дівчина на фотографії — зовсім не Вікторія Коваль.

— І що ти пропонуєш? — запитую, схрестивши руки на грудях. — Замкнути мене в кімнаті до кінця місяця?

— Не драматизуй. Я вже дав розпорядження не коментувати моє особисте життя. Але є ще дещо, про що нам потрібно поговорити.

Він прибирає телефон у кишеню, а я насторожено спостерігаю за ним. Зазвичай після таких вступів Заславський озвучує чергове рішення, яке ухвалив одноосібно, а мені залишається або погоджуватися, або довго й безрезультатно сперечатися.

— Сьогодні ввечері в мене запланована благодійна вечеря, — повідомляє він. — Закритий захід для партнерів і кількох великих інвесторів. Я збирався їхати сам, але тепер хочу, щоб ти поїхала зі мною.

Я кілька секунд просто дивлюся на нього, сподіваючись, що неправильно почула. Після всього, що сталося, він пропонує мені добровільно з'явитися перед людьми, які, найімовірніше, уже бачили нашу фотографію? Чудовий план. Можна ще влаштувати пресконференцію й роздати всім мою біографію.

— Ти знущаєшся? Ми щойно говорили про те, що журналісти намагаються з'ясувати, хто я. І ти хочеш показати мене ще більшій кількості людей?

— На вечері не буде журналістів. Це приватний захід, а серед запрошених немає нікого з моєї родини. Нам достатньо поводитися природно й не привертати зайвої уваги.

— Природно? — перепитую я, відчуваючи, як у грудях наростає обурення. — Тобто мені потрібно знову вдавати Вікторію, розповідати про навчання у Флоренції й молитися, щоб ніхто не запитав, чим відрізняється тосканський стиль від скандинавського? Бо, попереджаю, мої знання про Італію закінчуються на піці, пасті й Колізеї.

— Ти перебільшуєш. Ніхто не збирається влаштовувати тобі іспит із дизайну інтер'єрів. Я представлю тебе як Вікторію Коваль, мою супутницю, і цього буде достатньо. Якщо хтось почне розпитувати про особисте, я сам переведу розмову.