34

— Скажи, що це якийсь маловідомий сайт, який читають троє людей, двоє з яких працюють у редакції, — прошу, повертаючи Риті телефон.

Вона винувато кривиться, і я розумію, що даремно сподівалася на диво. Забираю смартфон назад, прокручую сторінку й бачу назву видання. Про нього я чула навіть попри те, що новинами зі світу великого бізнесу ніколи особливо не цікавилася. А нижче, під фотографією, уже красується кілька сотень коментарів.

Мені стає недобре. Учора я ледь не задихнулася через весільний корсет, а сьогодні, здається, задихнуся від перспективи стати героїнею світської хроніки.

— Я видалила сторіс, щойно побачила статтю, — поспішно пояснює Рита. — Але фотографію вже розтягнули інші сайти. І ще якісь пабліки. Я навіть не знала, що за Артемовим особистим життям настільки стежать!

— А він знає?

— Ні! Принаймні мені нічого не казав. Я побачила все хвилин десять тому й одразу прибігла до тебе.

Чудово. Тобто ми маємо приблизно десять хвилин фори перед тим, як Заславський дізнається, що його молодша сестра випадково оголосила на всю країну про заручини, яких ніколи не було. Я опускаюся на край ліжка, відчуваючи, як у голові починають крутитися десятки неприємних запитань.

Найперше — чи побачить цю фотографію хтось із моїх знайомих? Колишні колеги, сусіди, однокурсники? І що буде, якщо хтось упізнає Софію Коваль у дівчині, яку родина Заславських знає як Вікторію? Власне, у статті мого імені немає, але від цього не легше. Достатньо одного коментаря від людини, яка мене знає, щоб наша вистава перетворилася на справжній скандал.

— Рито, а навіщо ти взагалі викладала це фото? — запитую, намагаючись говорити спокійно.

Вона сідає поруч і зітхає, розглядаючи власні нігті.

— Бо ви на ньому гарні. І тому, що Артем ніколи ні з ким не фотографується так, як із тобою. Я подумала, буде кумедно, якщо мої подруги побачать, що мій брат нарешті когось обіймає не для офіційного портрета.

Я дивлюся на неї, не знаючи, чи сміятися, чи сваритися. Рита, звісно, знає правду про нашу угоду, але часом поводиться так, наче щиро вірить у наше кохання. Мабуть, їй просто подобається спостерігати, як її завжди стриманий брат змушений терпіти мою присутність.

— Тепер твої подруги точно знають, — бурмочу я. — Разом із половиною інтернету.

Рита простягає руку й обережно торкається мого плеча. Уперше за час нашого знайомства вона виглядає по-справжньому винуватою. Я навіть не можу на неї сердитися так сильно, як хотілося б. Вона ж не планувала нічого поганого, просто не подумала про наслідки.

Але Артем навряд чи буде настільки поблажливим.

Наче на підтвердження моїх думок, Ритин телефон починає дзвонити. Ми обидві дивимося на екран, де великими літерами світиться ім'я її брата.

— Ой, мамо, — шепоче вона й блідне. — Усе. Мені кінець.

Я забираю телефон із її рук, перш ніж вона встигає скинути виклик.

— Відповідай. Краще зараз, ніж коли він приїде сюди й почне допитувати нас обох.

Рита дивиться на мене так, наче я пропоную їй добровільно піти на страту, але все-таки приймає дзвінок.

— Артеме, привіт! — вимовляє вона неприродно бадьорим голосом. — Як справи?

Я заплющую очі. Якщо він досі нічого не підозрював, після такого привітання точно здогадається.

Кілька секунд Рита мовчки слухає, а тоді повільно відсуває телефон від вуха. Навіть мені чути, як Заславський щось сердито говорить. Не розбираю слів, але тон настільки красномовний, що Барсик, який мирно дрімав на ліжку, підводить голову.

— Я не спеціально! — вигукує Рита. — Звідки мені було знати, що хтось зробить скриншот? Артеме, я ж видалила фотографію!

Знову кілька секунд мовчання. Я спостерігаю, як вона дедалі нижче опускає плечі, й раптом відчуваю до неї співчуття. Усе-таки Заславський буває нестерпним навіть тоді, коли має рацію.

— Софія тут, зі мною, — нарешті повідомляє вона.

Після цих слів її обличчя змінюється. Вона дивиться на мене, потім на телефон і простягає його.

— Він хоче з тобою поговорити.

Я неохоче беру смартфон. Чомусь здається, що зараз мені теж дістанеться, хоча я взагалі не знала про публікацію.

— Слухаю, — озиваюся, намагаючись надати голосу впевненості.

— Ти бачила статтю? — запитує Артем без привітання.

— Так. Рита щойно показала.

— Нікому нічого не коментуй. Якщо телефонуватимуть незнайомі номери, не відповідай. І не виходь за територію маєтку, поки я не повернуся.

Я невдоволено стискаю телефон. Останнє розпорядження звучить особливо приємно. Ще трохи, і він накаже зачинити мене в спальні, щоб журналісти випадково не сфотографували його фіктивну наречену без макіяжу.

— А може, ти хоча б поясниш, що збираєшся робити? — запитую. — Бо я теж є на тій фотографії, між іншим.

Він на мить замовкає. На задньому плані чути приглушені голоси й звук дверей, що зачиняються. Мабуть, вийшов із кабінету, щоб ніхто не чув нашої розмови.

— Мої люди вже займаються публікаціями. Але фотографія встигла розійтися, тому просто видалити її не вийде. Поки що нам потрібно поводитися так, наче нічого незвичайного не сталося.

Я мимоволі всміхаюся. Звичайно. У Заславського навіть для раптової появи нареченої в новинах знайдеться відповідний план. Цікаво, чи існує в його компанії окремий відділ, який займається ліквідацією наслідків витівок родичів?

— А якщо хтось почне з'ясовувати, хто я така? — тихіше запитую.

Це питання хвилює мене найбільше. Мені зовсім не хочеться опинитися на перших шпальтах під власним ім'ям, особливо коли я живу в чужому будинку й видаю себе за старшу сестру.

— Саме тому нічого не коментуй, — відповідає Артем. — Я скоро приїду, тоді поговоримо.

Він завершує виклик, навіть не попрощавшись. Я повертаю телефон Риті й кілька секунд мовчки дивлюся у вікно. Сонце яскраво освітлює сад, десь унизу чути голоси працівників, а в мене таке відчуття, наче звичний світ раптом став трохи небезпечнішим.