32

— Скажи щось. — Артем нахиляється ближче, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Щось, — слухняно хриплю я й намагаюся всміхнутися.

Він навіть не реагує на жарт. Сидить на краю ліжка, напружений, із розстебнутим коміром сорочки та скуйовдженим волоссям. Мабуть, поки ніс мене сходами, встиг добряче розхвилюватися. Я ще ніколи не бачила Заславського таким. Зазвичай він настільки добре контролює себе, що навіть його роздратування здається заздалегідь продуманим. А зараз він дивиться на мене, наче боїться, що я знову знепритомнію.

— Мені вже краще, — запевняю, роблячи обережний вдих. — Просто та клята сукня мене мало не задушила.

— Ти мала сказати, що тобі погано, а не продовжувати танцювати.

У його голосі з'являється знайома різкість, і моє співчуття до переляканого Заславського миттєво випаровується. Ну звісно. Навіть зараз він примудряється знайти привід мене повчати.

— Я не знала, що все настільки серйозно. Думала, трохи перепочину й мине.

— Ти ледве стояла на ногах!

— Дякую, що повідомив. Я була присутня.

Артем сердито видихає й підводиться. Я проводжаю його поглядом, поки він підходить до вікна, відчиняє його навстіж і повертається до мене. Свіже повітря приємно торкається обличчя, і я нарешті відчуваю, що можу дихати без жодних перешкод. Хоча серце досі б'ється швидше, ніж зазвичай.

У двері тихенько стукають. Артем відчиняє, і до кімнати заходить Оксана Павлівна з тацею в руках. Побачивши мене на ліжку, вона так засмучено зітхає, що я мимоволі почуваюся винною.

— Вікуню, сонечко, як ти нас налякала! — Вона ставить тацю на тумбочку й сідає поруч. — Я ж не знала, що той корсет такий тісний. Треба було одразу його зняти, а ми ще змушували тебе танцювати.

Я запевняю, що ніхто мене не змушував і що сама не зрозуміла, наскільки сильно мене стягнули. Бабуся обережно поправляє ковдру біля моїх ніг, наливає чай і підсовує ближче тарілку з печивом. Від її турботи мені стає ніяково. Вона ж щиро переживає за мене, вважає майбутньою онуковою дружиною, а я навіть власним ім'ям їй не представилася.

— Більше ніяких таких суконь, — рішуче оголошує Оксана Павлівна. — У суботу на примірюванні особисто простежу, щоб тобі було зручно. А танці поки відкладемо.

Артем, який досі стоїть біля дверей, помітно розслабляється. Я ледве стримую усмішку. Здається, перспектива більше не танцювати зі мною його неабияк тішить. Хоча після кількох відтоптаних пальців я навіть можу його зрозуміти.

Бабуся ще трохи сидить поруч, розпитує про самопочуття й нарешті йде, пообіцявши, що на вечерю мені принесуть щось легке. Артем теж збирається виходити, але перед дверима зупиняється й озирається.

— Відпочивай. Я буду внизу, якщо знадоблюся.

Я киваю й беру чашку. Чай пахне м'ятою та лимоном, приємно зігріває долоні. Коли двері зачиняються, нарешті дозволяю собі розслабитися. У кімнаті тихо, за вікном повільно темнішає небо, а Барсик, скориставшись відсутністю Заславського, влаштовується біля моїх ніг.

Лежачи під ковдрою, я згадую наш танець. Точніше, ті кілька хвилин, коли в нас нарешті почало виходити. Як легко Артем повертав мене, як упевнено тримав за спину, не дозволяючи збитися. Я навіть встигла отримати задоволення, перш ніж усе пішло шкереберть.

Прикро, що довелося зіпсувати такий момент. Хоча, мабуть, Заславський думає інакше. Тепер він має чудову нагоду ще довго нагадувати мені, що навіть звичайний вальс зі мною перетворюється на катастрофу.

Через кілька годин я вже почуваюся цілком нормально. Після вечері, яку мені принесли до кімнати, навіть трохи походила спальнею, переконуючись, що голова більше не паморочиться. І розібрала декілька електронних листів від колег, які ніяк не усвідомлять, що я у відпустці. Артем повертається ближче до одинадцятої, коли я вже лежу під ковдрою з телефоном.

Він переодягається у спортивні штани, вимикає верхнє світло й починає розстеляти свою постіль на підлозі. Я спостерігаю за ним краєм ока. Він рухається повільніше, ніж зазвичай, а коли нарешті опускається на ковдру, з його грудей виривається такий тяжкий стогін, що я мимоволі підводжу голову.

— Що, зовсім незручно? — запитую.

Артем повертається на бік, намагаючись улаштувати подушку під головою. Навіть у напівтемряві видно, як невдоволено він морщиться.

— Після двох ночей на підлозі в мене болить спина. А диван привезуть лише завтра ввечері.

Я дивлюся на величезне ліжко, де ми з Барсиком займаємо менше половини місця. Потім знову на Заславського. Удень він без вагань підхопив мене на руки, розірвав дорогу сукню й навіть не згадав про її вартість. Звісно, я нічого йому не винна за те, що він допоміг мені, коли стало зле. Але дозволити людині виспатися на нормальному матраці — не така вже й страшна жертва. Особливо якщо встановити правила.

— Артеме, — озиваюся після нетривалих вагань. — Можеш лягти на ліжко.

Він підводить голову. Кілька секунд дивиться на мене, наче не впевнений, що правильно почув.

— Що?

— Я сказала, можеш спати тут. Але тільки на своїй половині. І щоб навіть пальцем мене не торкався.

Я намагаюся говорити суворо, хоча сама трохи хвилююся. Ще вчора одна лиш думка про спільне ліжко здавалася мені неприйнятною. А тепер я добровільно запрошую до нього чоловіка, якого досі вважаю нестерпним нахабою.

Артем повільно сідає, дивлячись на мене з неприхованою підозрою.

— Ти точно добре почуваєшся?

— Якщо передумав, залишайся на підлозі.

Цього виявляється достатньо. Він підводиться, забирає подушку й ковдру, а потім підходить до ліжка. Я посуваюся ближче до свого краю, звільняючи йому місце. Барсик невдоволено підводить голову, коли матрац прогинається під вагою Заславського, але цього разу вирішує не протестувати.

Артем лягає на спину, вкривається власною ковдрою й кілька секунд лежить нерухомо. Потім тихо видихає, і я чую, як поступово розслабляються його плечі.