31

— Нічого страшного, — запевняє Володимир, коли Артем допомагає мені випростатися. — Для першого разу цілком нормально. Головне, не намагайтеся контролювати кожен крок. Вальс — це не стройова підготовка, тут потрібно відчувати партнера.

Легко йому говорити. На ньому зручні штани, які не заважають рухатися, а мене запакували в кілька кілограмів тканини, затягнули корсетом і поставили перед чоловіком, який навіть у звичайній розмові примудряється вивести мене з рівноваги. До того ж Оксана Павлівна з Наталією Сергіївною влаштувалися в кріслах біля стіни й спостерігають за кожним нашим рухом. Особливо бабуся, яка вже двічі захоплено сплеснула руками, хоча ми поки що не виконали жодного пристойного танцювального па.

— Спробуй не наступати на спідницю, — тихо радить Артем, поправляючи руку на моїй спині.

Я підводжу на нього очі. Невже він думає, що я роблю це навмисно? Хоча, зважаючи на наші стосунки, така підозра цілком зрозуміла.

— Дякую, без тебе я б ніколи не здогадалася.

Викладач знову вмикає музику, і мені доводиться зосередитися на його вказівках. Артем робить крок уперед, я відступаю, намагаючись не зачепити поділ. Наступні два кроки навіть виходять пристойно, проте на повороті я плутаю ноги й з усієї сили наступаю Заславському на черевик, змушуючи того різко втягнути повітря крізь зуби.

— Вибач, — кажу, щиро відчуваючи провину. — Я не хотіла.

— Я помітив.

Володимир зупиняє музику й підходить ближче. На його обличчі немає навіть натяку на роздратування. Навпаки, здається, наші невдалі спроби лише переконують його, що сьогодні він матиме достатньо роботи.

— Ви обоє надто напружені, — пояснює він. — Артеме, ви ведете правильно, але постійно перевіряєте, чи партнерка встигає за вами. А ви, Вікторіє, намагаєтеся передбачити його наступний рух. Через це й збиваєтеся.

— А як мені не передбачати, якщо я не знаю, куди він мене поведе? — запитую.

— Саме в цьому й полягає суть. Ви повинні йому довіряти.

Я мимоволі переводжу погляд на Артема. Довіряти Заславському? Чоловікові, який уклав зі мною договір із величезним штрафом, а потім без попередження оголосив родині, що я переїду до його міської квартири? Чудова порада. Може, ще запропонувати йому доступ до мого банківського рахунку?

— Танцювальна пара має бути одним цілим, — продовжує викладач. — Особливо коли йдеться про весільний танець. Чоловік веде, жінка довіряє, але водночас обоє підтримують одне одного. Ви ж майбутні чоловік і дружина!

Оксана Павлівна схвально киває зі свого крісла.

— От! Саме про це я їм і кажу!

Артем мовчки простягає мені руку. Я вкладаю в неї свою долоню, і він одразу стискає мої пальці. Його рука велика, гаряча, а долоня трохи шорстка. Друга лягає мені на поперек, цього разу впевненіше, і я відчуваю, як він обережно притягує мене ближче.

— Не дивіться під ноги, — нагадує викладач. — Дивіться одне на одного. Вчіться розуміти партнера без слів.

Мені страшенно хочеться заперечити, що навіть зі словами ми розуміємо одне одного через раз. Але Артем уже робить перший крок, і я змушена рушити за ним.

Спочатку виходить не надто добре. Я двічі збиваюся, одного разу наступаю йому на ногу, а ще примудряюся зачепити підбором власну спідницю. Проте Заславський більше не намагається коментувати кожну помилку. Він лише трохи змінює темп, даючи мені можливість встигнути, і міцніше підтримує за спину на поворотах.

— Не поспішай, — тихо каже він, коли я вкотре намагаюся зробити крок раніше за нього. — Я тебе веду.

Мене дратує ця його впевненість. І ще більше дратує те, що він має рацію. Варто перестати рахувати кроки й дозволити йому задавати напрямок, як танцювати стає значно легше.

Музика наповнює залу, відбиваючись від високої стелі. Артем веде мене вздовж вікон, потім плавно повертає, і важка спідниця розгортається навколо ніг. Його долоня підтримує мене на попереку, а пальці міцно тримають мою руку. Я відчуваю тепло його тіла навіть крізь корсет, і це дивним чином допомагає не втрачати рівновагу.

— Ось так, чудово! — схвально вигукує Володимир. — Тепер спробуйте поворот. Артеме, не відпускайте партнерку, підтримуйте її.

Заславський обережно спрямовує мене вбік, а потім кружляє, не дозволяючи збитися з ритму. Я мимоволі міцніше стискаю його пальці, проте цього разу не дивлюся під ноги. Переді мною лише його обличчя, серйозне й зосереджене, а за спиною пропливають вікна, картини, світлі стіни зали.

І раптом я перестаю боятися.

Не знаю, скільки триває ця мить. Можливо, лише кілька секунд, але я встигаю відчути, як легко рухатися, коли не потрібно самій думати про кожен наступний крок. Артем веде впевнено, підлаштовується під мене, а його долоня на попереку не дозволяє втратити рівновагу. Мені навіть подобається кружляти в цій незручній сукні, відчуваючи, як спідниця розлітається навколо.

Я підводжу очі на Заславського й помічаю, що він теж дивиться на мене. Мабуть, перевіряє, чи я знову не збираюся наступити йому на ногу. Але цього разу я не відводжу погляду, бо варто лише опустити очі, як уся ця дивна легкість, напевно, зникне.

— Молодці! — долинає голос викладача. — Ось тепер ви справді танцюєте разом!

Я навіть усміхаюся. І лише коли музика стихає, згадую, що весь цей час дихала якось надто поверхово.

Намагаюся вдихнути глибше, проте корсет не дозволяє. Груди наче затиснуті в лещатах, а під ребрами з'являється неприємний тиск. Я обережно розправляю плечі, сподіваючись, що стане легше, але від цього лише паморочиться в голові.

— Усе гаразд? — запитує Артем, помітивши, що я перестала рухатися.

Киваю. Не хочу влаштовувати виставу через незручну сукню, тим паче коли в нас нарешті почало виходити. Мабуть, потрібно просто трохи перепочити.

Але викладач уже пропонує повторити останню комбінацію, і я, не бажаючи знову виглядати незграбною, слухняно займаю вихідну позицію.

Музика починається вдруге.