30

Ближче до третьої я починаю підозрювати, що погодитися на урок весільного танцю було найбільшою дурницею за весь час мого перебування в цьому будинку. Хоча конкуренція, мушу визнати, серйозна. Я вже встигла підписати договір на тридцять днів удаваних стосунків, оселитися в спальні чоловіка, якого ще недавно знала лише як кредитора своєї сестри, і дозволити його бабусі записати мене на примірювання весільних суконь. Але саме перспектива танцювати перед усією родиною чомусь доводить мене до справжньої паніки.

Коли я востаннє взагалі танцювала з чоловіком? На шкільному випускному з прищавим ботаном, який так старанно рахував кроки, що відтоптав мені всі туфлі? Після того вечора я ще тиждень не могла нормально взути босоніжки. А мій єдиний колишній, із яким ми прозустрічалися два роки, не те що танцювати — він із дивана без нагальної потреби не вставав. Навіть піцу доводилося забирати мені, бо кур'єр, бачте, завжди дзвонив у двері в найцікавіший момент футбольного матчу.

Тепер же мені належить кружляти в обіймах Артема Заславського, який, найімовірніше, танцює так само бездоганно, як веде переговори. І я вже уявляю його обличчя, коли вперше наступлю йому на ногу.

Від цих думок мені стає так спекотно, що я вдруге за день іду в душ. Тепла вода трохи заспокоює, та ненадовго. Варто згадати, що внизу вже, мабуть, чекає вчитель, як я знову починаю нервувати.

Виходжу з ванної, загорнувшись у рушник, і саме збираюся дістати одяг, коли у двері стукають.

— Софіє, це я! Відчиняй!

Рита.

Відчиняю їй і завмираю, побачивши те, що вона тримає в руках. Величезна сукня кольору шампанського займає весь дверний отвір. Пишна спідниця звисає важкими хвилями, а корсетний верх виблискує дрібними камінцями.

— Тільки не кажи, що це мені, — прошу з надією.

— А кому ж іще? — Рита проштовхується до кімнати. — Учитель танців привіз. Каже, потрібно одразу звикати до весільної сукні, бо в джинсах усі розумні.

Я розглядаю цю розкіш і відчуваю, як останні залишки впевненості остаточно мене покидають. Одне діло — незграбно переставляти ноги в зручних штанах, і зовсім інше — намагатися не впасти, тягнучи за собою кілька кілограмів тканини.

— А простішої в нього не було? — ледь не стогну.

— Була. Чорна, коротка, для танго. Але бабуся сказала, що її наречена має репетирувати в чомусь пристойному.

Рита розкладає сукню на ліжку, і ми обидві на мить замовкаємо. Зблизька вона ще гарніша. Тонке мереживо на корсеті, акуратна вишивка, кілька шарів легкої тканини поверх щільної спідниці. Я обережно торкаюся її пальцями й мимоволі усміхаюся. У дитинстві я мріяла про таку сукню, хоча ніколи не уявляла, що вперше вдягну її для репетиції весілля, якого насправді не буде.

— Ну що, приміряємо? — підбадьорливо запитує Рита.

За десять хвилин я вже шкодую, що не втекла через вікно. Рита затягує шнурівку корсета, поки я тримаюся за спинку крісла й намагаюся не втягувати живіт надто сильно. Сукня сідає ідеально, але з кожним рухом її рук мені стає дедалі важче дихати.

— Може, трохи послабиш? — прошу, коли вона береться за останні петлі.

— Тоді зверху буде стирчати. Потерпи, уже майже все.

Я терплю. Зрештою, не помру ж я від корсета за одну годину. Хоча коли Рита нарешті зав'язує стрічки й допомагає мені повернутися до дзеркала, я розумію, заради чого всі ці страждання.

Сукня неймовірна.

Корсет робить талію такою вузькою, що я сама себе не впізнаю, а глибоке, проте цілком пристойне декольте піднімає груди й вигідно підкреслює їхню форму. Пишна спідниця починається від стегон і спадає м'якими складками до підлоги. Волосся після душу вже майже висохло, тож Рита розпускає його по плечах, поправляє кілька пасом і задоволено відступає.

— От тепер я розумію, чому брат погодився на цю авантюру, — заявляє вона.

— Він погодився, бо йому потрібна дівчина для бабусі, — нагадую, розглядаючи себе збоку.

— Ага. Звісно.

Я вирішую не сперечатися. По-перше, це марно. По-друге, говорити в цьому корсеті взагалі не надто зручно.

Коли ми нарешті виходимо з кімнати, Рита йде позаду, притримуючи частину спідниці. Сходами я спускаюся обережно, міцно тримаючись за поруччя. Кожен крок доводиться розраховувати, щоб не наступити на поділ. Уже на середині сходів я починаю підозрювати, що весільні сукні придумали чоловіки, яким дуже хотілося обмежити жінкам можливість пересуватися.

А тоді помічаю Артема.

Він стоїть унизу біля входу до великої зали й розмовляє з незнайомим чоловіком у світлій сорочці. На Заславському темні штани й біла сорочка із засуканими рукавами. Почувши наші кроки, він повертається, і я бачу, як змінюється його обличчя.

Спершу він просто завмирає. Потім його погляд опускається від мого обличчя до корсета, затримується на декольте й ковзає нижче, до пишної спідниці. Він навіть перестає слухати співрозмовника. Я помічаю, як той щось говорить, але Артем не відповідає, поки чоловік не торкається його ліктя.

Мені раптом стає дуже приємно. Не тому, що я прагну сподобатися Заславському, звісно. Просто після всіх його зверхніх зауважень побачити, як він бодай на кілька секунд втрачає свою знамениту незворушність, — справжня насолода.

— Ну як? — запитує Рита, коли ми спускаємося.

Артем нарешті переводить погляд на сестру.

— Це обов'язково?

— Сукня? Авжеж! — Вона допомагає мені подолати останню сходинку. — Подивися, яка красуня!

Я випрямляюся, наскільки дозволяє корсет, і з удаваною байдужістю поправляю спідницю.

— Якщо щось не подобається, можеш висловити претензії вчителю. Я взагалі планувала прийти у спортивному костюмі.

Заславський знову дивиться на мене. Цього разу вже цілком опанувавши себе.

— Сукня гарна, — коротко відповідає він.

І все. Ні тобі захоплених компліментів, ні бодай пристойного здивування. Хоча, якщо згадати його обличчя кілька секунд тому, слова мені вже й не потрібні.