29

Прокидаюся від стукоту у двері. Спершу навіть не розумію, що відбувається та де перебуваю, і лише побачивши незнайому стелю, згадую про маєток Заславських. Барсик розлігся біля моїх ніг, займаючи мало не третину ліжка, а з коридору долинає голос Оксани Павлівни.

— Артемчику! Вікуню! Ви вже прокинулися?

Я сонно повертаю голову до тумбочки. На телефоні сьома сорок дві. На мою думку, злочинно рано, але бабуся, очевидно, дотримується іншого розпорядку.

— Я вам каву принесла! — знову озивається вона.

Я вже збираюся відповісти, що ми зараз вийдемо, коли помічаю Артема. Він сидить на підлозі біля ліжка, скуйовджений після сну, й дивиться на двері з таким жахом, що я миттєво прокидаюся остаточно. Ковдра збилася біля його ніг, подушка лежить осторонь, а сам він, схоже, ще не вирішив, як рятувати ситуацію.

Він прикладає палець до губ, наказуючи мені мовчати, а потім хапає свою подушку, згортає ковдру й одним рухом заштовхує все під ліжко. Я підводжуся на ліктях, спостерігаючи за його метушнею. За інших обставин неодмінно посміялася б із чоловіка, який учора впевнено розпоряджався адвокатом і п'ятдесятьма тисячами доларів, а тепер поспіхом ховає постіль від власної бабусі. Проте мені стає не до сміху, коли він раптом підходить до мого боку ліжка.

— Посунься, — шепоче.

— Що?

Артем нахиляється, підхоплює Барсика обома руками й переставляє його на підлогу. Кіт обурено нявкає, не розуміючи, за які заслуги його позбавили теплого місця, але Заславський уже відкидає край моєї ковдри.

— Ти що робиш?! — виривається в мене, коли він забирається на матрац.

Його долоня миттєво затуляє мені рота. Я обурено мугикаю й хапаю його за зап'ястя, проте він нахиляється ближче, намагаючись утримати мене від чергового вигуку.

— Тихо, Софіє. Бабуся за дверима, — шепоче просто біля мого вуха.

Я й без нього чудово знаю, де бабуся! А от прояснити, чому він раптом опинився в моєму ліжку, дуже хотілося б. Особливо зараз, коли його оголений торс притискається до мене, а відстань між нашими обличчями скоротилася настільки, що я бачу темну щетину на його підборідді. Під моїми пальцями відчувається тепло його шкіри, і від цієї несподіваної близькості думки розбігаються в усі боки. Я сердито стискаю його зап'ястя, вимагаючи прибрати руку.

Він відпускає мене, щойно переконується, що я не закричу.

— Я тебе приб'ю, — обіцяю пошепки.

— Потім, — так само тихо відповідає він, поправляючи ковдру. — Зараз усміхайся.

Не встигаю навіть обуритися, як Заславський кладе долоню мені на поперек і притягує до себе. Моя голова опиняється біля його плеча, одна рука незручно застрягає між нашими тілами, а друга впирається йому в живіт. Він накриває нас ковдрою й голосно гукає:

— Бабусю, заходь!

Я завмираю, приголомшена його нахабством. Мало того, що він без дозволу заліз до мене в ліжко, то ще й запросив сюди бабусю, навіть не давши мені поправити волосся! Намагаюся непомітно відсунутися, але його рука міцно притискає мене до його гарячого тіла. Я відчуваю кожен рух його грудної клітки під час дихання й страшенно злюся, що реагую на це зовсім не так, як належало б. Замість того щоб думати, куди болючіше вдарити нахабу, я раптом помічаю, як біля нього тепло.

Двері відчиняються, і до спальні заходить Оксана Павлівна з тацею в руках. На ній світлий домашній костюм, волосся акуратно вкладене, а обличчя сяє від задоволення. Побачивши нас під однією ковдрою, вона усміхається ще ширше.

— Ой, які ж ви милі! — захоплено промовляє вона, ставлячи тацю на столик біля крісла. — А я вам кави принесла. Знаю, що Артем зранку без неї нікуди, та й тобі, Вікуню, мабуть, захочеться.

— Дякуємо, бабусю, — відповідає Заславський, навіть не намагаючись приховати позіхання.

Я натягую усмішку, хоча найбільше зараз хочу вчепитися йому в бік. Він же почувається напрочуд невимушено. Лежить собі, обіймає мене й навіть примудряється погладити по плечу, наче ми справді прокидаємося разом щоранку. Я непомітно штовхаю його ліктем, але він лише міцніше притискає мене до себе.

— Я ненадовго, — запевняє Оксана Павлівна, вмощуючись у кріслі.

Отже, надовго. Я вже встигла засвоїти, що коли бабусі кажуть «на хвилинку», можна сміливо скасовувати найближчі плани. Особливо якщо вони при цьому сідають.

— Хотіла вам дещо повідомити, — продовжує вона, задоволено складаючи руки на колінах. — Я домовилася з учителем танців. Він приїде сьогодні після обіду.

Я кліпаю, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула.

— З учителем танців? — перепитую.

— Авжеж, люба! Вам же потрібно підготувати весільний танець. Не хочу, щоб ви на власному весіллі виглядали як невмілі випускники, які вперше в житті взялися за руки.

Артем повільно повертає голову до бабусі. Я відчуваю, як напружується його рука, і вперше за цей ранок мені хочеться його підтримати. Бо весільний танець — це вже щось зовсім нове. Ми ще навіть не визначилися з датою, а бабуся вже найняла людину, яка навчатиме нас кружляти під романтичну музику.

— А ти не надто поспішаєш? — запитує він, намагаючись говорити спокійно.

— Анітрохи! — рішуче відповідає жінка. — Хороший танець за один день не поставиш. Вам потрібно звикнути рухатися разом, відчувати одне одного. І взагалі, я вже домовилася, тому нічого не скасовуватиму.

Я переводжу погляд на Артема. Він дивиться на бабусю так, наче намагається знайти бодай один аргумент, який змусить її передумати. Але Оксана Павлівна вже підводиться з крісла й поправляє кардиган, цілком задоволена собою.

— Він приїде о третій. Я попросила підготувати велику залу, там достатньо місця.

— Ба, я сьогодні зайнятий, — починає він.

— Значить, звільнишся. Не щодня ж одружуєшся!

Вона усміхається нам обом, бажає приємного ранку й нарешті виходить, тихенько причинивши двері.

Я чекаю, поки її кроки віддаляться коридором, а тоді різко відштовхуюся від Заславського й сідаю, стягуючи ковдру собі на коліна.