28

Я цілую його першою. Власне, це єдине, що встигаю зробити самостійно, бо щойно мої губи торкаються його, Артем міцніше обіймає мене за талію й відповідає на поцілунок із такою впевненістю, наче тільки й чекав нагоди перехопити ініціативу. Його друга долоня лягає мені на щоку, великий палець торкається підборіддя, і я раптом забуваю, що збиралася лише швиденько цмокнути його перед камерою.

Він цілує мене зовсім не так, як я очікувала. Без поспіху, але наполегливо, злегка нахиливши мою голову, щоб було зручніше. Я відчуваю тепло його долоні, легкий запах парфуму й те, як мої пальці самі міцніше стискають тканину його футболки на плечі. Звідкись іздалеку долинає Ритин сміх, клацає камера, проте мені потрібна ціла мить, щоб згадати, де ми взагалі перебуваємо.

Артем першим трохи відсторонюється. Настільки, щоб наші губи роз'єдналися, але не настільки, щоб я могла нормально зосередитися. Його рука все ще на моїй талії, а обличчя залишається зовсім близько. Я підводжу на нього очі й бачу, що він теж дивиться на мене якось незвично уважно. Без звичної насмішки. Це триває лише секунду, але її вистачає, щоб мені стало ще спекотніше.

— Оце я розумію! — захоплено вигукує Рита. — Нарешті нормальні фотографії!

Я різко відступаю, і Артем одразу відпускає мене. Щоки палають так, що я навіть не намагаюся вдавати незворушність. Зате він, звісно, уже опанував себе й тепер спокійно поправляє рукав футболки. Не чоловік, а бездушна каменюка.

— Покажи! — вимагає Оксана Павлівна, простягаючи руку до телефона.

Рита підходить до неї, і вони вдвох починають розглядати знімки. Я користуюся нагодою, щоб відійти від каміна й хоча б трохи привести думки до ладу. Не допомагає. Губи досі пам'ятають його поцілунок, а найбільше дратує те, що мені сподобалося. Настільки, що я навіть не одразу згадала про бабусю, камеру й нашу домовленість.

— Вікуню, йди подивися! — кличе Оксана Павлівна. — Яка ж гарна фотографія!

Підходжу до них і заглядаю в екран. На першому знімку ми стоїмо біля каміна, обійнявшись, і дивимося одне на одного. На наступному Артем уже цілує мене, а моя рука лежить у нього на шиї. Рита перегортає ще одну фотографію, і я відчуваю, як знову наливаються жаром щоки. Тут добре видно, що я не просто терплю його поцілунок заради родичів. Я відповідаю йому. Ще й так захоплено, що навіть самій соромно дивитися.

— Оцю мені перекинь, — вирішує бабуся, вказуючи на останній знімок. — Хочу поставити собі на заставку.

— Ба, може, краще ту, де вони просто обіймаються? — пропонує Рита.

— А чим ця погана? Молоді, красиві, закохані. Нехай усі бачать, який у мене щасливий онук!

Я озираюся на Артема. Він стоїть неподалік, розмовляючи з батьком, який щойно вийшов із їдальні. Здається, навіть не здогадується, що бабуся вже збирається милуватися нашим поцілунком щоразу, коли братиме телефон. А може, й здогадується, просто йому байдуже. Мені ж чомусь хочеться негайно відібрати в Рити смартфон і видалити всі фотографії, де я виглядаю надто щасливою.

— Скинь і мені, — несподівано кажу.

Рита здивовано підводить брови, а потім усміхається.

— Добре, — легко погоджується Рита, хоча її усмішка стає ще хитрішою.

І це змушує мене ніяковіти. Бо вона все розуміє. Це не був фальшивий поцілунок… 

На щастя, Оксана Павлівна вже захоплено розповідає Наталії Сергіївні про фотографії, тому ніхто не звертає уваги на нас. Я полегшено видихаю й повертаюся до їдальні, сподіваючись нарешті спокійно допити чай.

***

— З цим треба щось робити, — бурчить Заславський, розстеляючи ковдру на підлозі. — Я не збираюся спати тут цілий місяць.

Сидячи перед дзеркалом, я неквапливо розчісую волосся й спостерігаю за ним у відображенні. Артем уже переодягнувся у піжамні штани, а футболку залишив на кріслі. Тепер стоїть посеред своєї величезної спальні з подушкою під пахвою, розглядаючи імпровізоване спальне місце. Зважаючи на те, як невдоволено він морщиться, друга ніч на підлозі дається йому значно важче за першу.

— То не спи, — спокійно відповідаю, розплутуючи пасмо біля потилиці. — У тебе величезний будинок. Знайди собі інше місце.

— І як ти це уявляєш? Хтось вранці побачить, що я виходжу з гостьової спальні, й почне ставити запитання.

— Тоді купи диван. Он біля вікна цілком вистачить місця.

Він дивиться туди, куди я показую щіткою, а потім переводить погляд на мене. Судячи з його обличчя, перспектива купувати меблі для власної спальні лише тому, що якась дівчина відмовляється ділити з ним ліжко, здається йому особливо принизливою.

— Софіє, ліжко завширшки майже три метри. Ми можемо спати на різних половинах і навіть не торкатися одне одного.

— Я рада, що ти вмієш рахувати сантиметри. Але ні.

— Чому?

Я відкладаю щітку й повертаюся до нього. Невже він справді не розуміє, чому я не хочу спати поруч із майже незнайомим чоловіком? Тим паче з таким, який звик отримувати бажане й щиро дивується, коли хтось наважується йому відмовити.

— Бо я не хочу. Цього достатньо?

Артем кілька секунд дивиться на мене, наче збирається продовжити суперечку, але зрештою лише стискає губи й повертається до своєї ковдри.

— Завтра замовлю диван.

— Чудово. Вибирай зручний, щоб потім не скаржитися.

Він кидає на мене похмурий погляд, а я знову повертаюся до дзеркала, приховуючи усмішку. Не те щоб мені подобалося спостерігати, як Заславський страждає. Просто за останні два дні він стільки разів намагався вирішувати все за мене, що тепер я отримую певне задоволення від можливості хоча б у цьому питанні залишити останнє слово за собою.