27

Артем повільно нахиляється ближче, майже притискаючись губами до мого вуха.

— Щось не так? — тихо запитує, не прибираючи руки.

— Усе чудово, — відповідаю крізь усмішку. — Просто нагадую, що ми домовлялися попереджати про такі речі.

Він дивиться мені в очі, і я раптом усвідомлюю, наскільки близько його обличчя. Настільки, що бачу темні вії, невелику складку між бровами й ледь помітну усмішку, яку він намагається приховати. Мені стає незручно від того, що я взагалі звертаю увагу на такі дрібниці.

— Тоді скажи, щоб я прибрав руку, — пропонує він.

Я вже відкриваю рота, але в цей момент Оксана Павлівна розчулено зітхає.

— Ой, Наталю, подивися на них! Навіть за столом не можуть одне від одного відірватися.

Я різко повертаю голову до бабусі, відчуваючи, як щоки починають горіти. Артем нарешті прибирає руку, але перед цим ледь помітно стискає моє коліно, наче ставить крапку в нашій суперечці.

— Отож, — задоволено промовляє він, повертаючись до вечері. — Саме тому ми й не хочемо поспішати.

Я дивлюся на нього з обуренням, але змушена мовчати. Бо, на жаль, бабуся вже переконана, що ми шалено закохані, а Рита, яка сидить навпроти, ледве стримує сміх.

І я вирішую, що цього разу залишати останнє слово за Заславським не збираюся.

Коли за кілька хвилин Наталія Сергіївна пропонує десерт, я повертаюся до Артема, лагідно торкаюся його передпліччя й усміхаюся так ніжно, як тільки можу.

— А знаєш, любий, я тут подумала… Дуже хочу приміряти сукні в суботу… для тебе. Ти ж поїдеш з нами?

Артем повільно повертає голову. Його погляд одразу стає настороженим, але я лише міцніше притискаюся до його плеча й дивлюся на нього з таким обожнюванням, що сама собі повірила б.

— Ти ж знаєш, як для мене важлива твоя думка, — додаю лагідно.

Рита навпроти поспіхом хапається за склянку з водою, а Оксана Павлівна аж випростовується від задоволення. Артем тим часом накриває мою долоню своєю й неквапливо переплітає наші пальці.

— Звісно, кохана, — відповідає він із бездоганною усмішкою. — Хіба я можу тобі відмовити?

Я задоволено всміхаюся, проте вже наступної миті він підносить мою руку до губ і цілує кісточки пальців. Від несподіванки я забуваю, що збиралася сказати, а Заславський, помітивши це, ледь помітно всміхається.

***

— Ой, завмріть! — раптом вигукує Оксана Павлівна, коли Артем нарешті відпускає мою руку. — Я вас сфотографую! Так гарно сидите, аж мило дивитися.

Вона починає шукати телефон, спершу в кишенях кардигана, потім у сумочці, що висить на спинці стільця. Наталія Сергіївна підказує, що бачила його біля чайника, бабуся запевняє, що точно брала із собою, а я тим часом намагаюся непомітно відсунутися від Артема. Не встигаю, бо його рука досі лежить на спинці мого стільця, і варто мені трохи посунутися, як він повертає голову.

— Куди зібралася? — тихо цікавиться.

— Рятуватися, поки є можливість.

— Пізно, — повідомляє він, поглянувши на сестру.

Рита вже витягує смартфон і підводиться з-за столу.

— Ба, я тобі потім перекину. Сидіть сумирно, діти мої, зараз зробимо все професійно!

Вона наводить на нас камеру, і я поспіхом випрямляюся, всміхаючись. Артем навіть не намагається змінити вираз обличчя, тому після першого знімка Рита невдоволено кривиться.

— Ні, так не піде. У вас же немає жодних нормальних спільних фото! Артеме, приобійми її хоч трохи, чи що. А то як чужі люди, їй-богу.

І двозначно так шкіриться, що в Артема аж щелепа нервово смикається.

— Рито, досить, — попереджає він.

— Та я ще навіть не почала! — обурюється вона й махає нам рукою. — Ану вставайте. Давайте до каміна, там світло краще.

Я повертаюся до Заславського й бачу, як він суворо хмурить брови. Ще хвилину тому цей нахаба із задоволенням спостерігав за моїм збентеженням, а тепер сам потрапив у пастку. І, мушу визнати, видовище мені подобається.

— Ходімо, любий, — промовляю лагідно, підводячись. — Ти ж не хочеш засмучувати бабусю?

Він дивиться на мене з таким красномовним попередженням, що я ледве стримую сміх. Проте теж підводиться, бере мене за руку й веде до каміна у вітальні. Решта родини залишається за столом, а Рита йде за нами, уже щось налаштовуючи на телефоні. Оксана Павлівна, звісно, теж не збирається пропускати таку подію.

Біля каміна Артем зупиняється поруч зі мною, поклавши долоню мені на талію. Я випростовую спину, повертаюся до камери й усміхаюся. Рита робить кілька знімків, переглядає їх і невдоволено хитає головою.

— Ви якісь наче воскові. Артеме, притисни її ближче. Соф… — Вона вчасно кашляє. — Віко, дивись на нього, а не на мене. Більше почуттів!

Я повертаю голову до Артема, і тієї ж миті його рука міцніше охоплює мою талію. Він притягує мене до себе так несподівано, що я змушена спертися долонею йому на груди, аби не втратити рівновагу. Під тонкою тканиною футболки відчуваю тверді м'язи, а коли підводжу очі, виявляється, що його обличчя зовсім близько.

— Задоволена? — запитує він пошепки.

— Безмежно, — відповідаю, хоча мій голос чомусь звучить тихіше, ніж я планувала.

Він опускає погляд на мої губи, затримується на мить, і я раптом усвідомлюю, що досі тримаю долоню на його грудях. Прибирати її зараз було б дивно, тому залишаю як є. Тим паче Рита вже клацає камерою, задоволено вигукуючи, що нарешті виходить щось пристойне.

— О, оце добре! Артеме, дивися на неї. Так, чудово! Віко, можеш обійняти його за шию?

Я підводжу брови, але слухняно піднімаю руку й кладу її йому на плече. Артем ледь нахиляється, допомагаючи мені, і тепер між нами залишається так мало простору, що я відчуваю тепло його тіла навіть крізь одяг. Його великий палець випадково торкається шкіри під краєм футболки, і від цього короткого дотику мене наче струмом б'є.

Я різко переводжу погляд на нього. Він теж завмирає, але руки не прибирає.