24

У вітальні мене зустрічають дві усмішки й цілий стос весільних альбомів. Оксана Павлівна сидить на дивані, Наталія Сергіївна гортає щось на планшеті, а на журнальному столику стоїть таця з чаєм і тістечками. Побачивши мене у спортивних штанах і футболці, бабуся схвально киває, наче саме такого вигляду й очікувала від майбутньої невістки, яка нарешті повернулася додому.

— Вікуню, ходи до нас! Ми тут таку красу знайшли! — Вона поплескує долонею по вільному місцю поруч. — Наталю, покажи їй той ресторан біля озера.

— Мамо, Артем просив поки нічого не планувати, — нагадує Наталія Сергіївна, але планшет усе-таки повертає до мене.

На екрані з'являється фотографія просторої тераси над водою, прикрашеної білими квітами. Високі скляні двері ведуть до ресторану, над столиками висять сотні маленьких ліхтариків, а за озером видніється сосновий ліс. Я мимоволі придивляюся. Місце справді гарне, хоча уявляти себе нареченою Заславського на цій терасі не збираюся.

— Красиво, — визнаю, повертаючи планшет. — Але Артем має рацію. Ми ще навіть дату не обговорювали.

— От і я кажу, що поспішати не потрібно, — погоджується Наталія Сергіївна, забираючи планшет. — Просто мама знайшла старі фотографії й згадала, як ми з Олександром готувалися до весілля. Тоді все було значно простіше.

— Простiше? — обурюється бабуся. — Та ти три тижні не могла визначитися з квітами! А Олександр мало не посивів, поки ти вибирала сукню.

Я усміхаюся, спостерігаючи, як Наталія Сергіївна закочує очі. У них це виходить так природно, що я на мить забуваю про необхідність стежити за кожним словом. Мені подобається, як вони спілкуються: без церемоній, із жартами, які, очевидно, повторюють уже багато років. У нас із Вікою теж колись були такі історії. Щоправда, тепер я частіше згадую не наші дитячі витівки, а те, як сестра востаннє просила мене ні про що не хвилюватися, бо знову вскочила в “крихітну неприємність”.

— А ти вже думала, яку сукню хочеш? — запитує Оксана Павлівна, повертаючи мене до розмови.

Я саме беру з тарілки тістечко й ледь не впускаю його назад. Здається, весільні теми в цій родині здатні знаходити мене навіть тоді, коли я тримаю рот зайнятим.

— Поки ні, — відповідаю після короткої паузи. — Ми ж не поспішаємо.

— І правильно, — несподівано підтримує Наталія Сергіївна. — Нехай діти самі вирішують. Мамо, ти ж пам'ятаєш, як сердилася, коли свекруха намагалася обирати все замість тебе?

Бабуся пирхає, але сперечатися не береться. Натомість цікавиться, чи сподобалося Барсикові в новому будинку. Я охоче розповідаю, як він освоїв підвіконня у спальні, і ми на кілька хвилин відволікаємося від весілля. А тоді Наталія Сергіївна, відклавши планшет, раптом запитує:

— До речі, Віко, а як твоя мама? Ти вже повідомила батькам, що повернулася з Італії?

Я завмираю з чашкою біля губ.

Питання звучить так буденно, що спочатку навіть не розумію, чому в мене похололи пальці. Наталія Сергіївна просто цікавиться родиною дівчини, з якою зустрічається її син. Цілком природно. Дивно було б, якби вона не запитала. От тільки я не знаю, що саме Віка розповідала Заславському про наших батьків і чи говорила взагалі.

— Мої батьки померли, — тихо відповідаю, ставлячи чашку на блюдце. — Десять років тому.

Обличчя Наталії Сергіївни змінюється. Вона відкладає планшет і торкається моєї руки.

— Господи, люба, пробач. Я не знала. Артем ніколи не розповідав нам про твою родину.

— Нічого страшного, — запевняю, хоча від її щирого співчуття стає ще ніяковіше. — Ви ж не могли знати.

Оксана Павлівна теж засмучується, а потім обережно запитує, чи є в мене хтось із близьких. Я киваю, пригадуючи, що зараз повинна відповідати від імені старшої сестри.

— Є молодша сестра. Софія. Ми з нею дуже близькі.

Вимовляти власне ім'я в третій особі виявляється дивним відчуттям. Особливо коли Наталія Сергіївна одразу пожвавлюється й починає розпитувати, скільки їй років, де вона живе та чим займається. Я відповідаю коротко, намагаючись не заплутатися у власній біографії, але водночас помічаю, як зацікавлено слухає Оксана Павлівна.

— То обов'язково запросимо її в гості! — вирішує бабуся. — Негоже, щоб ми з майбутньою родичкою навіть не були знайомі.

Я ледь не давлюся чаєм. Уявляю, як приїжджаю сюди вдруге, цього разу вже під власним ім'ям, і намагаюся пояснити, чому ми з Вікою настільки схожі, що навіть зачіски й голоси однакові. Мабуть, доведеться сказати, що в нашій родині всі жінки народжуються під копірку.

На щастя, саме цієї миті до вітальні заходить Рита. Побачивши мене між матір'ю та бабусею, вона одразу усміхається, а потім помічає мій напружений вираз обличчя.

— Що, вже вирішуєте, скільки дітей вони повинні народити? — цікавиться, сідаючи на підлокітник дивана.

— Рито! — докірливо вигукує Наталія Сергіївна.

— А що? Я просто питаю. Бо Артем, між іншим, у дитинстві казав, що ніколи не одружиться. Може, варто спочатку переконатися, що він узагалі знає своє майбутнє?

Я не втримуюся від сміху, а бабуся обурено махає рукою. Рита підморгує мені, і я подумки дякую їй за своєчасне втручання. Ще кілька хвилин — і мене, мабуть, почали б розпитувати про сімейні традиції Ковалів, а там уже недалеко до цілковитого провалу.

Ми саме сміємося з Ритиної історії про те, як Артем у дитинстві відмовився вдягати костюм зайчика на новорічне свято, коли у дверях з'являється сам винуватець розмови. Він окидає нашу компанію поглядом, затримується на альбомах, а тоді дивиться на мене.

— Віко, ходімо. Нам потрібно вирішити одне питання.

— Зараз? — перепитую, хоча за його обличчям уже розумію, що заперечення не приймаються.

— Зараз, — підтверджує він.

Оксана Павлівна одразу починає цікавитися, чи не збираємося ми обговорювати весілля без неї, але Артем кидає на неї такий погляд, що усім зрозуміло - це остання тема, яку б він став обговорювати. Я прощаюся з жінками й виходжу слідом за ним. У холі він не зупиняється, лише коротко повідомляє, що адвокат уже приїхав і чекає в кабінеті.