23

Я влаштовуюся зручніше, закидаю ногу на ногу й роблю вигляд, що серйозно обмірковую відповідь. Насправді ж давно вирішила, що не збираюся безкоштовно розважати його родину походами по весільних салонах. Особливо якщо врахувати, що за цей місяць мені ще потрібно якось працювати (ну, й що, що у відпустці), розібратися з власними справами й хоча б спробувати знайти Віку.

— Залежить від складності завдання, — відповідаю. — Наприклад, обговорення квіткових композицій із вашою бабусею можна оцінити в одну суму. Примірка весільних суконь — уже дорожче. А якщо доведеться дегустувати весільний торт, я готова зробити знижку.

Він дивиться на мене кілька секунд, а потім несподівано усміхається. Майже щиро. І я на якусь мить гублюся, бо цей вираз обличчя йому зовсім не личить. Точніше, навпаки, личить настільки, що я поспіхом відводжу погляд.

— Ти неймовірна, — промовляє він, хитаючи головою. — Ще вчора прийшла просити за сестру, а сьогодні вже виставляєш мені рахунок за весільний торт.

— Не плутайте прохання з переговорами, — нагадую. — І взагалі, ви самі запропонували мені цю роботу. Тож тепер не дивуйтеся, що я хочу отримати за неї справедливу винагороду.

Артем підходить до столика, бере телефон і щось швидко перевіряє. Я терпляче чекаю, хоча всередині вже починаю хвилюватися. Бо якщо він зараз скаже, що наша домовленість більше не діє, мені доведеться знову шукати спосіб урятувати Віку від боргу. А це, на жаль, значно складніше, ніж торгуватися із самовпевненим мільйонером.

— Добре, — нарешті промовляє він, відкладаючи телефон. — Якщо моя родина справді змусить тебе брати участь у весільних приготуваннях, я компенсую витрачений час. Але не за кожну окрему розмову про квіти чи торти, а фіксованою сумою. Домовимося після того, як стане зрозуміло, скільки всього вони вигадають.

Я задоволено усміхаюся. Звісно, хотілося б почути конкретні цифри, але вже сам факт, що Заславський погодився обговорювати додаткову винагороду, можна вважати маленькою перемогою. Особливо враховуючи, як сильно він не любить, коли хтось намагається диктувати йому умови.

— І це буде окремо від тих двадцяти чотирьох тисяч, які ви обіцяли списати з боргу Віки? — уточнюю про всяк випадок.

— Окремо, — підтверджує він. — Але спочатку ми підпишемо основний договір.

Я киваю, уже збираючись повернутися до розбирання речей, але Артем несподівано затримує на мені погляд.

— І ще дещо, Софіє. Якщо ми вже говоримо про обов'язки, то в мене теж є певні вимоги.

Мені одразу стає неспокійно. Знаю я ці його вимоги. Спочатку погоджуєшся вдавати дівчину, потім опиняєшся в його спальні, а ще за день, дивись, і… ні, навіть думати не хочу.

— Які саме? — обережно цікавлюся.

Він підходить до мене ближче й зупиняється навпроти крісла. Я змушена підвести голову, щоб дивитися йому в очі, і раптом помічаю, що після душу від нього пахне зовсім інакше. Гелем для душу, трохи шампунем і чимось ледь вловимим, що змушує мене згадати нашу недавню зустріч за скляною перегородкою. Я сердито відганяю цей спогад, але він уперто повертається, варто лише поглянути на чоловіка.

— По-перше, ти повинна припинити звертатися до мене на «ви», — промовляє Артем. — Навіть коли поруч нікого. Бо навіть у стін є вуха.

Я відкриваю рота, щоб заперечити, але він не дає мені й слова вставити.

— По-друге, якщо ми збираємося переконати всіх, що між нами серйозні стосунки, доведеться поводитися відповідно. Не відсахуватися щоразу, коли я до тебе торкаюся, не дивитися на мене так, наче хочеш убити, і хоча б іноді усміхатися.

Я слухаю його, відчуваючи, як поступово зникає задоволення від нашої маленької фінансової перемоги. Бо одна справа — вдавати закохану дівчину за обіднім столом, і зовсім інша — дозволяти цьому чоловікові торкатися мене, коли йому заманеться.

— А ви… тобто ти, — виправляюся, помітивши його погляд, — не забувай, що ми домовлялися про фіктивні стосунки. І це не дає тобі права робити все, що заманеться.

Артем трохи нахиляється до мене, спираючись рукою на підлокітник крісла. Відстань між нашими обличчями скорочується настільки, що я мимоволі затримую подих. Його погляд ковзає по моїх губах, а потім повертається до очей, і я відчуваю, як у грудях щось неприємно стискається.

— Повір, Софіє, — тихо промовляє він, — у мене немає жодного бажання користуватися твоїм становищем. Але якщо ти погодилася грати роль моєї дівчини, доведеться робити це переконливо.

Я дивлюся на нього, намагаючись не показати, наскільки сильно мене дратує ця близькість.

— Тоді почни з того, що перестань мені погрожувати, — відповідаю, намагаючись звучати якомога спокійніше. — Бо якщо твоя бабуся дізнається, як ти поводишся з нареченою, то, боюся, весілля справді доведеться скасувати.

Артем нарешті відступає, і я з полегшенням переводжу подих. Проте він лише усміхається, наче моя засторога його анітрохи не вразила.

— До речі, про бабусю, — промовляє, беручи телефон. — Вона просила, щоб ти спустилася до вітальні після того, як облаштуєшся. Здається, хоче показати тобі якісь фотографії.

Я підозріло примружуюся.

— Весільні?

— Найімовірніше.

Зітхаю й дивлюся на годинник. Здається, мені таки доведеться починати заробляти додаткову винагороду значно раніше, ніж я розраховувала. І найприкріше, що тепер навіть не зможу поскаржитися, бо сама щойно погодилася на ці умови.

— Гаразд, — кажу, підводячись із крісла. — Але якщо там будуть сукні з п'ятиметровими шлейфами, я відразу виставлю рахунок.

Артем лише хитає головою, а я прямую до дверей, уже подумки готуючись до чергової порції весільних фантазій Оксани Павлівни. Проте перш ніж вийти, зупиняюся й озираюся на чоловіка.

— І ще одне, Артеме Олександровичу. Якщо вже ми домовляємося про правила, то в мене теж є.

Він підводить брову, очікуючи продовження.

— Наступного разу, коли захочеш увійти до ванної, спочатку переконайся, що я там не гола.