22

Барсик тим часом встигає знайти собі нову розвагу. Коли я відвертаюся від дверей ванної, він уже стоїть перед відчиненою валізою, зануривши морду між моїми светрами, й старанно витягує звідти рукав. Мабуть, вирішив, що раз господарка зайнята з'ясуванням стосунків, то ніхто не заважатиме йому облаштувати власне гніздо. Я забираю светр, обтрушую від шерсті й кладу на ліжко, але кіт одразу вмощується зверху, ще й задоволено примружується. Що ж, принаймні один чоловік у цій кімнаті не приховує, чого від мене хоче.

З ванної долинає шум води. Я мимоволі повертаю голову, уявивши, як Заславський стоїть під тим самим душем, де кілька хвилин тому застав мене. Із цією думкою приходить інша, значно цікавіша: а що, якби я зараз відчинила двері й зайшла всередину? Просто тому, що забула там якусь дрібницю. Наприклад, гумку для волосся. Або власну гідність, яку, здається, залишила десь біля скляної перегородки.

Шкода, що цей негідник замкнувся. Хоча навіть якби ні, навряд чи я наважилася б здійснити свою маленьку помсту. З мене цілком вистачило сьогоднішнього знайомства з його нахабними очима.

Я відсуваю валізу від кота й починаю розкладати речі. Артем виділив мені половину шафи, але поки я дістаю сукні, джинси й футболки, поступово розумію, що в його розумінні половина — поняття досить умовне. Мені дісталося кілька порожніх полиць і вузька секція з вішаками. Решту займають його костюми, сорочки, светри й речі, призначення яких я навіть не беруся вгадувати. Усе розвішане за кольорами, випрасуване й розташоване на однаковій відстані одне від одного. Дивно, що на кожному вішаку немає таблички з інвентарним номером.

Зрештою вирішую, що сьогодні мені вистачить місця для найнеобхіднішого. Решту можна залишити у валізі, а питання територіального розподілу вирішити пізніше. Бажано тоді, коли в мене під рукою буде щось переконливіше за косметичку.

Саме закінчую складати білизну в шухляду, коли з ванної виходить Артем. Тепер на ньому темні спортивні штани й чорна футболка, вологе волосся зачесане назад, а в руці рушник. Він зупиняється біля шафи, помічає мою відкриту валізу й речі на ліжку, після чого переводить погляд на полиці.

— Тобі вистачило місця? — запитує, відкладаючи рушник.

Я навіть не одразу знаходжуся з відповіддю. Після нашої недавньої зустрічі у ванній очікувала чого завгодно: чергової шпильки, самовдоволеної усмішки, принаймні натяку на те, що він пам'ятає, у якому вигляді мене бачив. А цей чоловік цікавиться шафою! Наче ми звичайні сусіди, які щойно поділили полички в холодильнику.

— Якщо я почну складати сукні вчетверо, то, можливо, й вистачить, — відповідаю, зачиняючи шухляду.

Артем підходить до шафи, окидає її вміст поглядом і без зайвих пояснень знімає кілька своїх сорочок із вішаків. Перекладає їх до сусідньої секції, звільняючи для мене ще трохи місця, а потім відступає. Я спостерігаю за його діями з підозрою, бо вже встигла переконатися, що безкорислива люб'язність не належить до найпомітніших рис характеру Заславського.

— Можете не старатися, — кажу, коли він повертається до мене. — Я все одно не збираюся розкладати тут речі на постійне проживання.

— Ніхто й не пропонує тобі залишатися назавжди.

Від його тону в мене одразу псується настрій. От уміє ж чоловік відповісти так, щоб навіть звичайна розмова перетворилася на обмін люб'язностями. Я вже відкриваю рота, щоб нагадати, хто саме наполіг на моєму переїзді, але вчасно згадую про значно важливіше питання.

— До речі, про це. Нам потрібно поговорити.

Артем дивиться на годинник, а потім на телефон, який лежить біля ліжка.

— Якщо про ванну, то я вже зрозумів. Наступного разу стукатиму.

— Мене цікавить не ванна, — відповідаю, хоча дуже хочеться уточнити, чи входить до його обіцянки ще й обов'язок не розглядати голих жінок без їхнього дозволу. — Мене цікавить весілля, яке ваша родина вже почала організовувати без нашої участі.

Заславський перестає витирати волосся й кладе рушник на спинку крісла. Помічаю, як змінюється його обличчя: зникає залишок недавньої розслабленості, погляд стає уважнішим. Схоже, ця тема йому теж не до вподоби. І це трохи тішить, бо я вже почала підозрювати, що в нашій дивній ситуації нервую лише я.

— Я поговорив із матір'ю та бабусею, — повідомляє він. — Пояснив, що ми поки не збираємося призначати дату.

— І вони погодилися?

— Вони погодилися не поспішати з датою.

Я повільно опускаю на ліжко сукню, яку досі тримала в руках. Знаючи Оксану Павлівну, між цими двома формулюваннями може ховатися ціла весільна церемонія з оркестром, феєрверками й сотнею гостей.

— Тобто від самої ідеї весілля ніхто не відмовився?

— Софіє, це моя родина. Вони можуть обговорювати що завгодно, але рішення ухвалюю я.

— А я, мабуть, просто стоятиму поруч і мило усміхатимуся, поки ви вирішуватимете мою долю?

Він зітхає, ніби моя здатність знаходити проблеми навіть у найпростіших речах уже починає його виснажувати. А я відчуваю, як у мені поступово наростає обурення. Бо, на відміну від нього, не можу дозволити собі спокійно відмахнутися від усього, що відбувається. Якщо його бабуся завтра захоче познайомитися з батьками нареченої або запросити мою сестру на сімейний обід, викручуватися доведеться саме мені.

— Послухай уважно, — промовляє Артем, підходячи ближче. — Наша домовленість залишається незмінною. Один місяць. Після цього ми розходимося, і кожен повертається до свого життя. Ніякого весілля не буде, незалежно від того, що собі вигадали мої родичі.

Його впевненість навіть трохи заспокоює. Особливо остання частина, бо перспективу стати дружиною Заславського я не розглядала б навіть за умови, що він погодився б списати Віці всі сорок вісім тисяч і ще стільки ж зверху накинути. Але спокій триває недовго, бо мені спадає на думку одна обставина, яку він, здається, воліє не помічати.

— А що, коли ваша бабуся попросить мене поїхати з нею вибирати весільну сукню? Або ваша мати захоче показати мені ресторан? Я повинна відмовлятися й викликати підозри чи погоджуватися й витрачати на це свій час?