20

— Артеме, любий, ну чого ви там застрягли? — знову долинає з вітальні голос Оксани Павлівни. — Вікуню, заходь до нас! Ми хочемо тобі дещо показати!

Я переводжу погляд на Заславського, який стоїть за кілька кроків від мене, й усіма силами намагаюся не виказати свого обурення. Ще пів години тому я думала лише про те, як швидше привезти Барсика, прийняти душ і нарешті переодягнутися. А тепер виявляється, що за час моєї відсутності тут устигли організувати цілий весільний комітет. І найгірше, що майбутній наречений, схоже, не надто поспішає рятувати мене від перспективи стати його дружиною.

— Я зараз повернуся, — тихо каже Артем, нахиляючись до мене настільки близько, що я відчуваю легкий аромат його парфумів. — Піднімайся нагору. Поговоримо там.

— А може, спочатку поясните своїй родині, що ніякого весілля не буде? — так само тихо відповідаю, натягуючи усмішку на випадок, якщо хтось визирне з вітальні.

Він лише коротко дивиться на мене, а тоді повертається до сестри, яка досі стоїть неподалік і з неприхованим задоволенням спостерігає за нами.

— Рито, допоможи Віці з речами. Віктор залишив їх біля сходів.

— А ти куди? — цікавиться вона, хоча відповідь, очевидно, й так знає.

— До бабусі. Поки вона не вирішила, що нам терміново потрібен священник.

Рита пирскає зі сміху, а я проводжаю Артема таким поглядом, що за інших обставин він мав би негайно спалахнути. Проте Заславський спокійнісінько повертається до вітальні, звідки майже одразу долинає його голос. Він щось говорить матері про те, що вони з Вікою не планують жодних урочистостей найближчим часом, але Оксана Павлівна починає заперечувати, і я вирішую не дослуховуватися. Мені цілком вистачає власних проблем, щоб ще й ставати свідком його безуспішних спроб переконати родичів.

— Ходімо, наречена, — весело пропонує Рита, підхоплюючи один із пакетів. — Бо ти зараз так дивишся на мого брата, що весілля справді може не відбутися. Через раптову смерть нареченого.

Я не втримуюся від усмішки, хоча настрій у мене далекий від веселого. Підхоплюю переноску з Барсиком, а Рита бере мою валізу й решту речей. Поки ми піднімаємося сходами, вона розповідає, як бабуся вже встигла пригадати всіх родичів, яких обов'язково потрібно запросити на весілля, а Наталія Сергіївна почала шукати заміські ресторани. Виявляється, усе почалося з невинного запитання Оксани Павлівни про те, коли вони нарешті дочекаються весілля старшого онука. Артем, замість того щоб одразу заперечити, відповів, що вони з Вікою поки не обговорювали цього питання. Бабуся ж вирішила, що якщо не обговорювали, то саме час почати.

— І найсмішніше, що Артем сам винен, — додає Рита, коли ми зупиняємося біля дверей його спальні. — Він же міг просто сказати, що не збирається одружуватися. Але ти б бачила, як бабуся на нього подивилася! Я думала, вона зараз почне читати лекцію про те, що порядні чоловіки не повинні роками водити дівчат за ніс.

— Я б послухала, — зізнаюся, пропускаючи її всередину. — Може, хоч хтось навчить твого брата нормально поводитися з жінками.

— О, це безнадійно. Мама намагається вже тридцять один рік, а результат ти бачиш сама.

Рита ставить мої речі біля шафи й оглядає кімнату. Я тим часом опускаю переноску на підлогу, намагаючись зрозуміти, де найкраще облаштувати Барсика. Спальня величезна, з панорамними вікнами, широким ліжком і мінімумом меблів. Усе тут витримане в холодних сірих відтінках, які, мабуть, повинні підкреслювати статус господаря, але особисто мені нагадують інтер'єр дорогого готелю. Жодної зайвої речі, жодної випадково залишеної книжки чи светра на спинці крісла. Навіть важко повірити, що тут хтось справді живе.

— Слухай, — озивається Рита, коли я присідаю біля переноски, — а ви з Артемом справді збираєтеся весь місяць удавати закоханих? Навіть після того, як бабуся почала планувати весілля?

Я насторожено поглядаю на двері, переконуюся, що вони зачинені, й лише тоді відповідаю. Хоч Рита й знає правду про мене, це зовсім не означає, що я готова обговорювати нашу аферу будь-де. Особливо в будинку, де за кожним поворотом можна натрапити на когось із Заславських.

— Поки що так. Але якщо твій брат не зупинить цю весільну лихоманку, я серйозно замислюся, чи варта гра свічок.

— Та не переймайся ти так, — відмахується вона. — Бабуся завжди така, коли чимось захопиться. А мама просто давно мріє про невістку. Тільки от із Артемом їм не дуже пощастило. Він же будь-яку дівчину здатен довести до сказу за п'ять хвилин.

— Мені вистачило трьох, — бурмочу, відчиняючи переноску.

Рита сміється, а я вирішую, що на сьогодні досить розмов про її брата. Барсик уже й так провів забагато часу в дорозі, тому мені хочеться нарешті дати йому спокій. Я перевіряю, чи зачинені вікна, ставлю біля крісла миску з водою й обережно відчиняю дверцята переноски. Кіт не поспішає виходити. Він кілька хвилин сидить усередині, уважно розглядаючи незнайоме приміщення, а тоді обережно висовує голову й робить перші кроки по м'якому килиму.

Рита спостерігає за ним із цікавістю, але не намагається торкнутися, поки Барсик сам не вирішує підійти ближче. Я тим часом розставляю його миски, знаходжу затишне місце для лотка у ванній і насипаю корм. Переноску залишаю відчиненою, щоб він міг повернутися туди, якщо злякається. Барсик неквапливо обходить кімнату, обнюхує ніжки меблів, зазирає під ліжко й зрештою зупиняється біля панорамного вікна. Його увагу привертають птахи, які стрибають по гілках дерева за склом, і я з полегшенням помічаю, що він поступово заспокоюється.

— Який гарненький, — тихо промовляє Рита, спостерігаючи, як Барсик вмощується біля вікна. — А Артем знає, що кіт житиме в його спальні?

— Він сам наполіг, щоб я привезла його сюди. А де ще йому жити? Не в гаражі ж.

— Ну, тоді бажаю тобі удачі, — хихикає вона. — Бо мій брат терпіти не може, коли хтось порушує його ідеальний порядок.

Я озираюся на бездоганно застелене ліжко, акуратно складені речі й порожні поверхні меблів. Що ж, здається, найближчим часом Артема чекає чимало неприємних відкриттів. І якщо він справді настільки схиблений на порядку, як стверджує сестра, то моя присутність у його спальні вже сама по собі стане для нього серйозним випробуванням.