19

Сніданок затягується довше, ніж я розраховувала, переважно завдяки Оксані Павлівні, яка категорично відмовляється відпускати мене з-за столу, доки я не скуштую її улюблених млинців. Щоправда, готувала їх не вона, але бабуся запевняє, що рецепт належить їй, тому має повне право пишатися результатом. Я слухняно з'їдаю два, запиваю кавою й намагаюся не реагувати на багатозначні усмішки, якими вона обмінюється з онуком. Артем, на відміну від мене, почувається цілком комфортно. Переглядає щось у ноутбуці, зрідка відповідає на запитання й навіть не намагається врятувати мене від чергової порції розпитувань про наші стосунки.

Коли нарешті повідомляє, що машина чекає, я ладна мало не розцілувати його від вдячності. Утім, згадую, кому саме завдячую своїм нинішнім становищем, і обмежуюся стриманою усмішкою.

Біля будинку на мене чекає чорний автомобіль і кремезний чоловік років п'ятдесяти у строгому костюмі. Він коротко представляється Віктором, відчиняє мені дверцята й одразу сідає за кермо. За всю дорогу до міста нам вдається обмінятися хіба що кількома словами, і мене це влаштовує.

Спочатку заїжджаємо до зоомагазину. Віктор сам іде купувати переноску, попередньо уточнивши розміри кота, а я залишаюся чекати в машині. Повертається за десять хвилин із просторою пластиковою конструкцією, яка виглядає достатньо міцною, щоб витримати навіть дуже невдоволеного пасажира. І це добре, бо щодо настрою Барсика в мене є певні побоювання.

До Вікиної квартири дістаємося ближче до обіду. Щойно відмикаю двері, у коридорі з'являється чорний пухнастий господар, який зустрічає мене протяжним нявканням. Я присідаю, простягаю руку, й Барсик після короткого обнюхування дозволяє почухати себе за вухом.

— Привіт, красунчику. Вибач, що так надовго залишила тебе самого, — бурмочу, погладжуючи його по спині. — Сподіваюся, ти не дуже образився.

Кіт треться об мою долоню, після чого неквапливо прямує на кухню. Я йду за ним і насамперед перевіряю автоматичну годівницю. На щастя, у контейнері ще є корм, а в мисці лежить свіжа порція. Віка принаймні про це подбала, хоча мені все одно не подобається, що вона залишила тварину без жодних пояснень. Перевіряю воду, даю йому смаколик і тільки після цього беруся до власних речей.

Збиратися виявляється нескладно, адже я переїхала сюди лише два дні тому й навіть не встигла до пуття розкласти одяг. Дістаю валізу, складаю кілька комплектів на щодень, білизну, косметичку, зарядні пристрої та ноутбук. На мить затримуюся біля відчиненої шафи, розмірковуючи, чи варто брати щось ошатніше. Після вчорашнього зауваження Рити про мою блузку вже не сумніваюся, що в родині Заславських навіть звичайний сніданок може вимагати певного дрескоду.

Зрештою додаю до валізи сукню й туфлі. Якщо вже доведеться цілий місяць удавати дівчину заможного бізнесмена, краще мати хоча б один пристойний варіант на випадок чергового сімейного зібрання. Хоча після знайомства з Маргаритою я підозрюю, що жоден мій одяг не пройде її суворої перевірки.

Коли закінчую пакувати речі, Віктор усе ще чекає в передпокої. Він відмовився від запропонованої кави й навіть не зняв піджака, тож я починаю підозрювати, що цей чоловік узагалі не вміє відпочивати. Прошу його зачекати ще кілька хвилин, а сама беруся збирати котячі речі. Миски, корм, лоток, наповнювач, улюблена м'яка миша Барсика — усе поступово перекочовує до великого пакета.

Проблеми починаються, коли справа доходить до самого кота.

Спочатку я ставлю переноску на підлогу, відчиняю дверцята й кладу всередину кілька ласощів. Барсик підходить, обережно обнюхує незнайомий предмет, але заходити відмовляється. Я пробую заманити його іграшкою, та він лише спостерігає за моїми стараннями з таким виглядом, наче я пропоную йому добровільно здатися в полон.

— Ну будь ласка, — умовляю, присівши поруч. — Там нічого страшного немає. Ми просто трохи покатаємося машиною, а потім я тебе випущу.

Барсик недовірливо примружується й відходить до дивана. Я зітхаю, залишаю переноску відчиненою й даю йому трохи часу звикнути до її присутності. Зрештою він сам повертається, обнюхує дверцята й навіть просовує всередину голову, щоб дістати ласощі. Я вже починаю радіти, але кіт, схопивши смаколик, задкує назад і спокійнісінько сідає поруч.

— Та ти знущаєшся з мене, — не витримую, хоча мушу визнати, що його обережність цілком зрозуміла.

Віктор, який досі мовчки спостерігав із передпокою, пропонує допомогти. Ми вирішуємо спробувати ще раз, цього разу поставивши переноску ближче до улюбленого місця Барсика й поклавши всередину його м'яку підстилку. Кіт зацікавлено підходить, обнюхує знайому тканину, проте щойно я необережно торкаюся його спини, миттєво відскакує.

Друга спроба закінчується тим, що Барсик вислизає з моїх рук і ховається за диваном, залишивши на зап'ястку тоненьку подряпину. Віктор присідає, намагаючись виманити його іграшкою, але теж отримує попереджувальний удар лапою. На щастя, кіт швидко заспокоюється, коли ми перестаємо його переслідувати. Доводиться зробити перерву, а потім знову вдатися до ласощів і терплячих умовлянь.

Зрештою Барсик усе-таки заходить у переноску сам, зацікавившись шматочком вологого корму на невеликому блюдці. Я обережно зачиняю дверцята, поки він зайнятий їжею, і полегшено видихаю. Кіт одразу помічає підступ і починає обурено нявкати, але принаймні більше не намагається вирватися. Я сідаю поруч, тихенько розмовляю з ним і чекаю, доки він трохи заспокоїться.

— Ну от, бачиш, упоралися, — кажу, зазираючи крізь решітку. — І ніхто нікого не з'їв. Хоча ти дуже старався.

Віктор підводиться, поправляє піджак і дивиться на подряпину на власній руці. Його обличчя залишається незворушним, але я помічаю, як він обережно розтирає передпліччя.

— Вибачте, — кажу, дістаючи аптечку. — Здається, ми обоє трохи постраждали.

— Буває, — коротко відповідає він, приймаючи антисептик.

Я не втримуюся від усмішки. Схоже, навіть після сутички з розлюченим котом Віктор не збирається порушувати власну норму слів на день.