18

Прокидаюся від незвичного відчуття, що навколо щось не так. Кілька секунд лежу із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чому під головою така м'яка подушка, а ковдра пахне незнайомим чоловічим парфумом. У моїй кімнаті постільна білизна зовсім інша, та й сонце ніколи не світить просто в обличчя, бо вікно виходить на протилежний бік будинку.

Розплющую очі й бачу високу сіру стелю. Повертаю голову, помічаю панорамне вікно, темні меблі й нарешті згадую, де перебуваю. Учорашні події повертаються до пам'яті одна за одною, змушуючи мене повільно натягнути ковдру до самого носа. Господи, невже я справді залишилася ночувати в будинку Заславського? Ще й у його ліжку?

Повертаюся на бік і обережно зазираю за край матраца. На підлозі залишилися ковдри, які Артем учора розстелив для себе, але самого господаря ніде не видно, тож він, очевидно, вже прокинувся. Цікаво, о котрій годині? І як узагалі примудрився вислизнути з кімнати, не розбудивши мене? Зазвичай я прокидаюся навіть від того, що Барсик починає шкребтися біля дверей, вимагаючи сніданку.

Барсик!

Я різко сідаю, від чого перед очима на мить темніє. Учора, захоплена всіма цими знайомствами, розмовами й несподіваною ночівлею, я зовсім забула про кота. Точніше, згадувала його, коли намагалася придумати привід для втечі, але так і не перевірила, чи вистачить йому корму до ранку.

У Віки є автоматична годівниця для котів, яку вона придбала ще до свого зникнення. Дуже зручна штука: засипаєш корм у контейнер, налаштовуєш порції та час годування, і можна не хвилюватися, що тварина залишиться голодною, поки тебе немає вдома. Принаймні такою була теорія. А якщо контейнер уже порожній? Якщо годівниця видала останню порцію вчора ввечері, а бідолашний кіт моєї сестри від самого ранку сидить біля неї й чекає на сніданок?

Я хапаю телефон із тумбочки й дивлюся на годинник. Майже дев'ята. Чудово! Зазвичай Барсик отримує їжу о восьмій, а якщо щось іде не за планом, починає голосно обурюватися. І хоча я розумію, що за одну пропущену порцію з ним нічого страшного не станеться, уява вже малює нещасну голодну тварину, яка безпорадно сидить посеред порожньої квартири.

Швидко вибираюся з ліжка й прямую до ванної. Учорашній одяг лежить там, де я його залишила, тож за кілька хвилин уже стою перед дзеркалом у власних джинсах і блузці. Волосся після сну стирчить у різні боки, а під очима помітні темні кола. Зате в мене є цілком конкретна мета, яка допомагає остаточно прокинутися: якнайшвидше дістатися додому й нагодувати кота.

Коли виходжу зі спальні, коридор зустрічає мене тишею. Я завмираю біля дверей, намагаючись пригадати, яким шляхом ми з Артемом піднімалися сюди вчора ввечері. Здається, сходи ліворуч, але я не впевнена, бо тоді була надто зайнята думками про майбутню ночівлю. Зрештою вирішую довіритися інтуїції й рушаю коридором, розглядаючи зачинені двері інших кімнат.

На першому поверсі вже чути голоси й тихий дзенькіт посуду. Я спускаюся сходами, сподіваючись непомітно знайти Артема й повідомити про свій від'їзд, але щойно опиняюся в холі, назустріч виходить Оксана Павлівна.

— Вікуню, доброго ранку! — радісно вигукує вона. — А я вже думала, що ти до обіду відпочиватимеш… Після такої-то довгої розлуки, певно пів ночі не спали, га?

Від її багатозначної усмішки мені хочеться негайно повернутися нагору й сховатися під ковдрою. Очевидно, бабуся зробила власні висновки щодо нашої ночівлі, і навряд чи її потішить правда про те, що онук спав на підлозі. Я натягую усмішку й бажаю їй доброго ранку, сподіваючись, що вона не почне розпитувати про подробиці.

— А Артем де? — запитую, скориставшись короткою паузою.

— У їдальні, каву п'є. Ходімо, я тобі сніданок організую. У нас сьогодні сирники, омлет, млинці… Що любиш?

Я вже відкриваю рота, щоб відмовитися, але Оксана Павлівна бере мене під руку й рішуче веде до їдальні. Схоже, у цій родині жінки не надто звикли чути слово «ні», особливо коли йдеться про годування гостей.

За столом справді сидить Артем. На ньому темні штани й біла сорочка з підкоченими рукавами, а перед ним стоять чашка кави та відкритий ноутбук. Побачивши нас, він відривається від екрана й ковзає поглядом по моєму одязі. Здається, одразу розуміє, що я збираюся йти.

— Доброго ранку, — вітається він.

— Доброго, — відповідаю, намагаючись надати голосу якомога більше привітності. — Можна тебе на хвилинку?

Оксана Павлівна переводить погляд із мене на онука й усміхається.

— Ой, та говоріть, я ж не заважатиму. Піду подивлюся, що там зі сніданком. Вікуню, нікуди не тікай, зараз усе принесуть.

Щойно вона зникає за дверима, я підходжу ближче до столу. Артем закриває ноутбук, відсуває його вбік і дивиться на мене, очікуючи пояснень. Його спокійний вигляд чомусь дратує. Поки я тут переймаюся голодним котом і намагаюся придумати, як вибратися з будинку, він безтурботно п'є каву й займається своїми справами.

— Мені потрібно додому, — повідомляю без зайвих передмов.

— Навіщо?

— Нагодувати кота.

Артем кілька секунд дивиться на мене, очевидно очікуючи продовження. Коли я мовчу, він бере чашку й робить ковток кави.

— У тебе немає кому його погодувати?

— Є автоматична годівниця, але я не перевіряла, скільки там залишилося корму.

— Кота привезуть сюди, — спокійно відповідає Заславський, наче щойно вирішив питання, яке я навіть не встигла до кінця пояснити.

Я кліпаю, намагаючись переконатися, що правильно його почула.

— Перепрошую?

— Скажеш адресу, водій забере кота й привезе. Разом із кормом та всім необхідним.

— Ви зараз серйозно?

— Цілком.

Я дивлюся на нього, не приховуючи обурення. Невже він справді вважає, що можна просто відправити незнайому людину до чужої квартири, наказати забрати тварину й привезти її сюди? Барсик, звісно, не найбільш полохливий кіт у світі, але незнайомців не любить. Особливо тих, хто намагається взяти його на руки без попереднього знайомства. У найкращому разі водій повернеться з подряпаними руками, у найгіршому — мені доведеться шукати кота десь біля польського кордону.