17

— Ні, усе гаразд, — відповідаю, намагаючись дивитися йому виключно в очі. Щоправда, це виявляється складнішим завданням, ніж я очікувала, адже Заславський зупиняється зовсім близько, і тепер мені доводиться трохи задирати голову. — Просто не думала, що ви настільки… гостинний.

— Гостинний? — перепитує він, злегка піднявши брову.

— Ну так. Віддали мені власне ліжко, подбали про одяг, навіть ковдри для себе знайшли. Я вже починаю підозрювати, що за цим усім ховається якийсь підступ.

Артем тихо сміється й обходить мене, прямуючи до комода. Я нарешті отримую можливість перевести подих, але мій погляд знову зрадницьки ковзає по його широкій спині. Цікаво, скільки годин на тиждень потрібно проводити в спортзалі, щоб мати такі м'язи? І чому саме зараз мені спало на думку з'ясовувати це питання? Зрештою, його фізична форма не має жодного стосунку до нашої домовленості, а я взагалі-то повинна думати про те, як пережити наступний місяць, не зіпсувавши все в перший же день.

— Якщо тобі буде спокійніше, можу виставити рахунок за користування ліжком, — озивається він, дістаючи з шухляди зарядний пристрій.

— Не варто. У вас і без того достатньо можливостей заробити на моїй родині.

Відповідь виривається раніше, ніж я встигаю її обдумати. Артем завмирає на мить, а потім повертає голову в мій бік. Його усмішка зникає, і я раптом розумію, що пожартувала невдало. Хоча, якщо чесно, мені досі складно сприймати все, що сталося сьогодні, як звичайну ділову угоду. Для нього це можливість уникнути небажаних розмов із родичами, а для мене — шанс допомогти сестрі вибратися з величезного боргу.

— Я не заробляю на твоїй родині, Софіє, — спокійно відповідає він. — Навпаки, сьогодні погодився втратити досить пристойну суму.

— За певних умов, — нагадую, відчуваючи, як повертається звична впевненість. — І поки що я навіть не бачила документів, які це підтверджують.

— Завтра побачиш. Юрист підготує угоду, і ти зможеш уважно її прочитати, перш ніж підписувати.

Я киваю, задоволена відповіддю. Принаймні в цьому питанні Заславський не намагається ухилятися від своїх обіцянок. Він під'єднує телефон до зарядки, приглушує верхнє світло й залишає ввімкненими лише невеликі світильники біля ліжка. Кімната одразу стає затишнішою, а крізь панорамне вікно я бачу темний сад, у якому подекуди світяться невисокі ліхтарі вздовж доріжок.

— До речі, — згадую, поки Артем поправляє ковдру на підлозі, — ви впевнені, що вам буде зручно там спати? Ліжко велике, але я не збираюся наполягати на тому, щоб ви поступалися мені своїм місцем.

Він випростовується й дивиться на мене з неприхованим здивуванням.

— Пропонуєш спати разом?

— Що?! Ні! — обурено вигукую, а тоді поспіхом знижую голос, згадавши, що за стіною можуть бути інші спальні. — Я пропоную… Ну, взагалі-то нічого не пропоную. Просто запитала, чи вам буде зручно.

— Мені буде зручно, — відповідає він, і кутики його губ знову сіпаються. — Можеш не хвилюватися.

Я невдоволено зітхаю й відвертаюся до ліжка, вирішивши більше не порушувати цю тему. Здається, Заславський має особливий талант перекручувати мої слова так, щоб я почувалася цілковитою дурепою. І найприкріше, що робить це без жодних зусиль, тоді як мені доводиться докладати неабияких старань, аби не видати власного збентеження.

Сідаю на край матраца й одразу відчуваю, наскільки він м'який. Проводжу долонею по гладенькій постільній білизні, а потім обережно забираюся під ковдру, намагаючись зайняти якомога менше місця. Хоча це, мабуть, безглуздо, враховуючи, що Артем збирається спати на підлозі. Він тим часом вимикає ще один світильник, залишаючи лише приглушене світло з мого боку.

— На добраніч, Софіє, — промовляє він, влаштовуючись на ковдрах.

— На добраніч, Артеме Олександровичу.

— Якщо збираєшся називати мене так увесь місяць, бабуся почне щось підозрювати.

Я повертаю голову в його бік. У напівтемряві бачу лише обриси чоловічої постаті, проте чудово уявляю його насмішкувату усмішку.

— А якщо почну називати вас Артемчиком, підозри точно зникнуть?

— Спробуй, — спокійно відповідає він. — Але за наслідки не відповідаю.

Я тихо сміюся й нарешті вмощуюся зручніше, підтягнувши ковдру до підборіддя. Дивно, але після всього пережитого сьогодні я почуваюся майже спокійно. Можливо, річ у тому, що Заславський не намагався скористатися ситуацією й без зайвих розмов поступився мені ліжком. А можливо, просто втома нарешті бере своє.

Утім, заснути одразу не виходить. Я довго лежу, прислухаючись до незвичної тиші великого будинку, і час від часу поглядаю в бік підлоги. Звідти не долинає жодного звуку, окрім рівного дихання Артема. Цікаво, він уже спить чи просто лежить із заплющеними очима? І чи часто йому доводилося поступатися власним ліжком жінкам, яких він знає всього кілька годин?

Я повертаюся на бік, вирішивши, що це зовсім не моя справа. Проте думки вперто повертаються до його оголених плечей, вологого волосся й тієї ледь помітної усмішки, з якою він спостерігав за моїм збентеженням. І якщо сьогодні мені ще вдається переконувати себе, що все це лише незвична ситуація, то що буде за тиждень? А за місяць?

Ні, про таке краще взагалі не думати. Особливо лежачи в ліжку чоловіка, який спить за кілька кроків від мене.

Я заплющую очі й намагаюся зосередитися на чомусь нейтральному. Наприклад, на завтрашньому дні, коли нарешті зможу прочитати нашу угоду й переконатися, що двадцять чотири тисячі доларів не виявляться черговою примарною обіцянкою. Але навіть ця думка не допомагає остаточно заспокоїтися.

Бо щоразу, коли я трохи ворушуся під ковдрою, до мене долинає ледь відчутний аромат чоловічого парфуму, яким просякнута подушка.

І я знову згадую, кому насправді належить це ліжко.