14

Коли ми спускаємося широкими сходами на перший поверх, я вже вкотре прокручую в голові все, що встигла дізнатися під час нашого короткого курсу молодого бійця під назвою «Фіктивна дівчина». Імена, родинні зв'язки, вигадана біографія Вікторії та обставини їхнього з Артемом знайомства перемішуються настільки, що я починаю сумніватися, чи зможу пригадати бодай власне ім'я, якщо хтось поставить несподіване запитання.

Його батьки живуть за кордоном, але сьогодні повертаються додому, тому теж можуть з'явитися на обіді. І це ще не враховуючи Флоренції, де я нібито пів року вивчала дизайн інтер'єрів. З усіх міст Італії Артем обрав саме те, про яке я знаю лише завдяки фотографіям в інтернеті. Хоча, якщо подумати, могло бути й гірше. Наприклад, він міг вигадати, що я навчалася в Японії та вільно розмовляю японською.

Біля входу до вітальні Артем раптом зупиняється, змушуючи мене теж пригальмувати. Я повертаюся до нього, сподіваючись отримати останні настанови, але натомість відчуваю, як його долоня лягає мені на талію. Крізь тонку тканину блузки одразу проникає тепло, від якого я мимоволі напружуюся й випростовую спину.

— Що ви робите? — запитую пошепки, поглянувши на його руку.

— Обіймаю свою дівчину, — незворушно відповідає він.

— Могли б попередити.

— Наступного разу надсилатиму офіційне повідомлення.

Я кидаю на нього невдоволений погляд, але чоловік лише ледь помітно всміхається й відчиняє двері. Доводиться швидко опанувати себе, розправити плечі та натягнути на обличчя якомога щирішу усмішку. Принаймні сподіваюся, що вона виглядає щирою, бо всередині я настільки напружена, що ладна підстрибнути від найменшого несподіваного звуку. А ще дуже хочеться попросити Артема прибрати руку, хоча чудово розумію, що саме заради таких моментів він і погодився списати половину сестриного боргу.

За великим столом панує жвава атмосфера. Оксана Павлівна щось розповідає гостям, раз у раз поглядаючи в бік дверей, а коли помічає нас, задоволено всміхається. Я обводжу поглядом присутніх, намагаючись співвіднести обличчя з іменами, які щойно запам'ятовувала. Поруч із бабусею сидить сивочола жінка в окулярах - Лариса, біля неї — літній чоловік із доглянутою бородою. Це, мабуть, її чоловік - Микола. Навпроти них молода брюнетка саме відкладає виделку й повертається до нас. Молодша сестра - Маргарита.

Саме на ній мій погляд затримується найдовше. Дівчина дуже гарна, з довгим темним волоссям, виразними карими очима й тонкими рисами обличчя. У ній легко впізнати риси Артема, особливо коли вона трохи нахиляє голову й усміхається. Проте мене непокоїть не їхня схожість, а дивне відчуття, ніби я вже десь бачила цю брюнетку. Я намагаюся пригадати, де саме, але потрібний спогад ніяк не виринає з пам'яті.

— Ну нарешті! — радісно вигукує Оксана Павлівна. — Я вже думала, що ви вирішили зовсім про нас забути. Артеме, дай дівчині хоча б пообідати!

— Бабусю, ми були відсутні якихось п'ятнадцять хвилин, — зауважує він, допомагаючи мені сісти.

— А для молодих закоханих п'ятнадцять хвилин — це взагалі ціла вічність, — додає Рита, і я помічаю, як хитро блищать її очі.

Артем лише кидає на неї короткий погляд, проте нічого не відповідає. Він займає місце поруч і цікавиться, що я хотіла б скуштувати. Усе це робить із такою невимушеністю, що я починаю підозрювати: фіктивні стосунки для нього не становитимуть жодної складності. На відміну від мене, чоловік чудово почувається в будь-якій ситуації, навіть якщо сам щойно її вигадав.

Знайомства відбуваються майже одночасно з подаванням страв. Лариса та Микола надзвичайно привітні, жінка розглядає мене з неприхованою цікавістю. Вона вже багато чула про загадкову дівчину Артема й тепер, очевидно, намагається скласти власне враження.

Маргарита поводиться невимушено, жартує з бабусею, підколює Артема й при цьому не перестає поглядати на мене.

— Можеш називати мене Ритою, — пропонує вона, коли бабуся нарешті закінчує представляти родичів. — Маргаритою мене називають лише тоді, коли збираються сварити.

— Тобто досить часто, — сухо додає Артем.

— Не слухай його. Він просто старий буркотун.

Я усміхаюся, а сама вкотре намагаюся пригадати, де могла бачити цю дівчину. Можливо, на якійсь фотографії? Обличчя здається знайомим, але я ніяк не можу зрозуміти, за яких обставин ми могли зустрічатися. Утім, зараз мене більше хвилює необхідність запам'ятати імена всіх присутніх і не переплутати їх під час розмови.

Запитання сиплються з різних боків. Лариса цікавиться моїм навчанням в Італії, Оксана Павлівна переймається тим, чи не надто я втомилася після повернення. Я намагаюся відповідати природно, не заглиблюючись у подробиці, яких сама не знаю. Особливо обережно доводиться говорити про Флоренцію, адже мої знання про це місто досить специфічні. Я, звісно, можу розповісти про Флорентійського монстра, якому приписують убивства восьми пар закоханих, або про те, скільки років поліція намагалася встановити його особу. Свого часу я переслухала кілька подкастів про цю справу й навіть переглянула документальний фільм. А от назвати бодай одну місцеву пам'ятку чи пояснити, де саме навчалася дизайну інтер'єрів, навряд чи зможу. І щось мені підказує, що родичі Артема очікують почути від мене зовсім не історію серійного вбивці, який тероризував околиці міста майже двадцять років. 

На щастя, гості більше зацікавлені самим фактом нашого знайомства, ніж моїми професійними досягненнями. Розмова поступово переходить на Артема, і я отримую можливість трохи перепочити. З'ясовується, що в дитинстві він був досить упертим, не терпів поразок і міг годинами сперечатися з дорослими, доводячи власну правоту. Я слухаю розповіді його родичів із дедалі більшим задоволенням. Принаймні тепер розумію, що деякі риси характеру Заславського сформувалися задовго до того, як він став успішним бізнесменом.

Сам Артем не надто охоче бере участь в обговоренні власного дитинства. Лише зрідка коментує особливо перебільшені історії, а коли Микола згадує, як у дванадцять років майбутній підприємець продав сусідським дітям квитки на перегляд футбольного матчу в гаражі, я не стримую сміху. Особливо після того, як дізнаюся, що телевізор для цього заходу він позичив у батька, навіть не запитавши дозволу.