12

Я уважніше придивляюся до Заславського. Ще кілька хвилин тому він мав усі підстави виставити мене зі свого будинку, а тепер пропонує співпрацю. І це після того, як дізнався, що я сестра жінки, яка залишила його з розбитими стосунками й неповернутими сорока вісьмома тисячами доларів. Можливо, він просто надзвичайно великодушний, але щось підказує, що чоловік із таким статком навряд чи досягнув успіху завдяки безкорисливій любові до ближніх.

— Я вас слухаю, — відповідаю, хоча ще не вирішила, чи варто взагалі продовжувати цю розмову.

Артем переводить погляд на годинник. Рух виходить майже непомітним, проте я чудово розумію натяк: його час коштує дорого, а я вже витратила чимало. І чомусь саме це дратує найбільше. Мені довелося обманом пробиратися до його будинку, щоб попросити про допомогу, тоді як він може дозволити собі спокійно сидіти навпроти й вирішувати, чи заслуговує моя проблема на увагу.

— Мені потрібна дівчина, — повідомляє він.

Я мимоволі зводжу брови. Навіть не знаю, що мене більше дивує: сама заява чи те, наскільки буденно вона прозвучала.

— Вітаю. Але, боюся, ви звернулися не за адресою.

— Не поспішайте з висновками. Я не пропоную вам стосунки.

— Це вже трохи заспокоює.

Його губи ледь помітно сіпаються, проте Артем не відволікається на моє зауваження. Він підводиться, підходить до столу й бере телефон. Кілька секунд переглядає повідомлення, відповідає на одне з них, після чого відкладає пристрій. Мене неприємно вражає, як легко він перемикається між справами. Щойно ми обговорювали величезний борг моєї сестри, а тепер він, здається, вирішує якісь робочі питання, поки я сиджу перед ним і намагаюся зрозуміти, що відбувається.

— Протягом наступного місяця ви супроводжуватимете мене на кількох сімейних зустрічах, — продовжує Заславський. — Для моїх родичів ви залишатиметеся Вікторією Коваль. Після цього ми припинимо наші стосунки. Без зайвих пояснень і претензій.

Я кілька секунд мовчки дивлюся на нього. Усе сказано настільки впевнено, наче він уже обговорив це зі мною, отримав згоду й тепер лише уточнює розклад. Особливо вражає, як невимушено чоловік розпоряджається моїм найближчим місяцем.

— Ви забули одну дрібницю, Артеме Олександровичу. Я не Вікторія.

— Це я вже помітив.

— І ваша бабуся рано чи пізно дізнається правду. Що тоді?

— Це буде моєю проблемою.

Він відповідає одразу, навіть не замислюючись, і я вперше за весь час нашої розмови відчуваю, що сперечатися з ним буде складніше, ніж здавалося. Заславський не намагається мене переконати, не виправдовується й не розповідає зворушливих історій про родинні обставини. Він просто викладає умови, залишаючи мені можливість погодитися або відмовитися.

— А що отримую я? — запитую, вирішивши нарешті перейти до найважливішого.

— Місяць відстрочки за договором вашої сестри. На цей час я призупиню будь-які дії щодо стягнення боргу.

Я дивлюся на Заславського, очікуючи продовження, але він замовкає. Судячи з усього, пропозиція завершена, і тепер я маю розчулитися від його щедрості.

— І це все?

— А чого ви очікували?

— Що ви запропонуєте щось суттєвіше за можливість ще місяць не повертати гроші, яких у моєї сестри однаково немає. Адже вам потрібна не просто супутниця на кілька вечорів. Ви хочете, щоб я цілий місяць видавала себе за іншу жінку, запам'ятовувала подробиці ваших вигаданих стосунків і брехала вашій родині. Причому якщо все викриється, мені теж доведеться пояснювати, навіщо я погодилася на цю виставу.

Артем злегка нахиляє голову. Здається, моя відповідь його зацікавила, хоча він не поспішає цього показувати.

— Назвіть свою ціну, Софіє.