11

— Я не можу з нею зв'язатися вже другу добу, — зітхнувши, кажу правду. — Вона попросила мене доглянути за квартирою та котом, а сама кудись поїхала. І, судячи з усього, вирішила не попереджати про свої фінансові проблеми.

Артем відходить до столу, спирається долонями на його край і кілька секунд мовчить. Я спостерігаю за ним, намагаючись зрозуміти, чи здивувала його ця новина. Проте чоловік швидко опановує себе й знову повертається до мене.

— І ви вирішили приїхати до мене додому, назвавшись ім'ям своєї сестри?

— Мені потрібно було з вами поговорити. В офісі сказали, що вас немає, а...

— А адресу ви звідки взяли?

Я злегка знизую плечима.

— Хто шукає, той знаходить.

Артем примружується, але не поспішає коментувати мою відповідь. Натомість повільно обходить стіл і зупиняється навпроти мене.

— Ви хоч розумієте, у яке становище мене поставили?

— Якщо чесно, я досі намагаюся зрозуміти, чому ваша бабуся впевнена, що я ваша дівчина. Точніше, Віка ваша дівчина. І чому ви не сказали їй правду?

Його губи стискаються, а погляд на мить відводиться до вікна. Я помічаю, що зачепила щось важливе, і вирішую не відступати.

— Ви зустрічалися з моєю сестрою? — запитую прямо.

Артем дивиться на мене так, наче я щойно поставила найбезглуздіше запитання у світі.

— Майже рік.

Я відчуваю, як усередині все холоднішає. Майже рік. Віка приховувала від мене стосунки цілий рік, хоча ми регулярно бачилися й розмовляли майже щодня.

— І коли ви розійшлися?

— Пів року тому.

Я повільно опускаюся на найближчий стілець, навіть не запитавши дозволу. У голові починають складатися окремі шматочки історії, але загальна картина виходить настільки неприємною, що мені хочеться негайно зателефонувати сестрі й вимагати пояснень.

— Тобто ви позичили їй сорок вісім тисяч доларів, коли ще зустрічалися?

— Саме так.

— А потім вона вас покинула?

Артем помітно напружується.

— Це вже не має значення.

— Для мене має, — заперечую. — Бо я намагаюся зрозуміти, як моя сестра примудрилася заборгувати таку суму й чому нічого мені не розповіла.

Він кілька секунд мовчки дивиться на мене, а потім несподівано всміхається. Усмішка виходить короткою й зовсім невеселою.

— Повірте, Софіє, я теж хотів би отримати від Вікторії кілька відповідей.

Я відчуваю, що за цими словами приховується значно більше, ніж звичайне роздратування через неповернений борг. Проте зараз мене цікавить інше.

— Тоді поясніть, будь ласка, чому ваша бабуся досі вважає, що ви разом?

Артем відходить до вікна, кілька секунд дивиться на сад, а потім повертається до мене.

— Бо я не сказав родині, що ми розійшлися.

Я кліпаю, намагаючись осмислити почуте.

— Пів року?

— Так.

— І весь цей час ви розповідали їм, що Віка навчається за кордоном?

Він злегка кривиться.

— Це була одна з версій.

Я не витримую й тихо сміюся. Ситуація настільки абсурдна, що стриматися просто неможливо. Переді мною стоїть успішний бізнесмен, який керує великою компанією, укладає багатомільйонні угоди й водночас пів року вигадує виправдання, чому його неіснуюча дівчина не може познайомитися з бабусею.

— Перепрошую, — кажу, намагаючись опанувати себе. — Просто я думала, що проблеми з відповідальністю має лише Віка.

Артем дивиться на мене з таким виразом, що я розумію: мій жарт йому зовсім не сподобався.

— Дуже смішно, Софіє.

— Мені теж не надто весело, повірте. Особливо враховуючи, що я щойно випадково стала вашою дівчиною, хоча приїхала зовсім з іншого приводу.

Він кілька секунд мовчить, а потім повільно сідає в крісло навпроти мене. Його погляд стає уважним, навіть трохи задумливим, і я відчуваю, що зараз він щось вирішує.

— Знаєте, — нарешті промовляє Артем, — можливо, ваш приїзд виявився не таким уже й невдалим.

Я насторожено дивлюся на нього.

— Що ви маєте на увазі?

Він відкидається на спинку крісла й ледь помітно всміхається.

— Схоже, Софіє, у нас із вами є можливість допомогти одне одному.