10

— Бабусю, — нарешті промовляє він, — ти впевнена, що...

— Артеме, тільки не починай! — перебиває Ольга Петрівна. — Ти пів року обіцяєш познайомити нас зі своєю дівчиною, а тепер стоїш і дивишся на неї так, наче вперше бачиш. Обійми вже Вікусю, вона ж спеціально до тебе приїхала!

Артем робить кілька кроків до нас. Його погляд залишається настороженим, проте на губах з'являється ледь помітна усмішка. Мені зовсім не подобається, як швидко він опановує себе. Я очікувала обурення, запитань, можливо, навіть вимоги негайно залишити будинок. Натомість чоловік зупиняється зовсім близько й простягає до мене руку.

— Звісно, бабусю, — спокійно відповідає він. — Просто Віка справді вирішила мене здивувати.

Я не встигаю нічого сказати, як його долоня лягає мені на талію. Артем обережно притягує мене ближче, і я завмираю від несподіванки. Він значно вищий за мене, тому доводиться трохи підвести голову, щоб зустрітися з ним поглядом. Зблизька його очі здаються темнішими, а на щоці я помічаю невелику ямочку, яка з'являється, коли він усміхається.

— Кохана, — промовляє він із такою ніжністю, що в мене аж у горлі пересихає, — чому ж ти не попередила про приїзд?

Я відчуваю, як усередині все напружується, а щоки зрадницьки червоніють. Він чудово розуміє, що перед ним не Віка, але чомусь вирішує підтримати виставу. І тепер дивиться на мене з відвертим викликом, ніби перевіряє, чи вистачить у мене нахабства продовжувати брехати.

— Хотіла зробити сюрприз, — відповідаю, змушуючи себе усміхнутися. — Здається, вдалося.

— Ще й як, — тихо промовляє він, трохи міцніше стискаючи мою талію.

Бабуся задоволено зітхає, а я відчуваю, як Артем нахиляється до мого вуха.

— А тепер, люба, — промовляє він так тихо, — ми з тобою ненадовго відійдемо. І ти все мені розповіси…

Я мимоволі здригаюся від різкої зміни його тону, але намагаюся зберегти усмішку. Схоже, справжня розмова почнеться значно раніше, ніж я сподівалася.

— Із задоволенням, — відповідаю так само тихо. — У мене до тебе теж є кілька запитань.

Артем випростується й звертається до бабусі:

— Ми ненадовго підемо до кабінету. Хочу поговорити з Вікою наодинці.

— Ой, та звісно! — Ольга Петрівна махає рукою. — Тільки не затримуйтеся, бо скоро подаватимуть гаряче.

Він бере мене за руку й веде до виходу з вітальні. Я встигаю помітити, як присутні обмінюються зацікавленими поглядами, але ніхто нічого не запитує. Лише молода брюнетка ледь помітно всміхається, дивлячись нам услід.

Ми проходимо коридором, підіймаємося широкими сходами на другий поверх і зупиняємося біля темних дерев'яних дверей. Артем відчиняє їх, пропускає мене всередину й зачиняє за нами. Я опиняюся в просторому кабінеті з великим письмовим столом, книжковими шафами та панорамним вікном, за яким видно сад.

Щойно двері зачиняються, чоловік відпускає мою руку й відходить на кілька кроків. Його усмішка зникає так швидко, що я навіть не встигаю звикнути до попередньої привітності.

— А тепер поясніть мені, хто ви, в біса, така і чому називаєтеся Вікторією Коваль?!

Я випростуюся, намагаючись не показати, наскільки мене бентежить його тон. Зрештою, я теж приїхала сюди не заради приємної бесіди.

— Мене звати Софія Коваль. Я молодша сестра Вікторії.

Артем завмирає. Кілька секунд він просто дивиться на мене, а потім повільно проводить долонею по обличчю.

— Молодша сестра? — перепитує він. — У Віки є сестра?

Тепер уже моя черга дивуватися. Я знала, що Віка не надто любить розповідати про сімейні проблеми, але приховувати саме моє існування від чоловіка, з яким зустрічалася, — це вже щось новеньке.

— Є, — відповідаю, схрестивши руки на грудях. — І вона дуже хотіла б дізнатися, чому до квартири її старшої сестри сьогодні приходили ваші представники з вимогою повернути сорок вісім тисяч доларів.

Артем повільно опускає руку й уважно дивиться на мене.

— Отже, ви приїхали через борг.

— Саме так. Я намагалася зв'язатися з Вікою, але вона зникла. А ваші люди вирішили, що я і є вона, тому...

— Зачекайте, — перебиває він, піднявши долоню. — Ви хочете сказати, що Вікторія зникла?

Схоже, його це щиро дивує, що чомусь мене розчаровує. Зрозумівши, що Віка знала цих людей, я принаймні сподівалася отримати бодай ниточку, що приведе до сестри…