9

Я намагаюся пригадати, чи згадувала сестра коли-небудь чоловіка на ім'я Артем. У Віки завжди вистачало залицяльників, і я давно перестала запам'ятовувати їхні імена. Вона могла розповідати про когось із них, не називаючи прізвища, або взагалі приховувати стосунки. Проте чому тоді я нічого не знаю про чоловіка, який позичив їй сорок вісім тисяч доларів?

— Ольго Петрівно, — починаю я, обережно зупиняючись, — мені здається, ми повинні дещо з'ясувати, перш ніж...

— Ой, Вікусю, не хвилюйся так! — перебиває вона, лагідно поплескавши мене по руці. — Я розумію, що знайомство з родиною може трохи бентежити. Але в нас тут усі свої, ніхто тебе не збирається допитувати. Хіба що моя донька поставить кілька зайвих запитань, але ти не звертай уваги. Вона в нас страшенно допитлива.

Я вже відкриваю рота, щоб нарешті сказати правду, але з вітальні долинає чоловічий сміх, а потім чийсь голос запитує, куди поділася Ольга Петрівна. Жінка одразу відгукується, що повертається не сама, і знову тягне мене за собою.

У цю мить я остаточно розумію, що назватися Вікторією Коваль було катастрофічною помилкою. Але тепер мені навіть цікаво, як на мою появу відреагує сам Заславський. Якщо він справді зустрічався з Вікою, то одразу зрозуміє, що перед ним інша жінка. Можливо, це навіть допоможе швидше перейти до потрібної розмови, хоча пояснювати власну поведінку буде вкрай незручно.

Ми заходимо до просторої вітальні, залитої сонячним світлом. Біля панорамних вікон стоїть великий обідній стіл, за яким сидять кілька людей. Я помічаю жінку середнього віку в темно-зеленій сукні, сивочолого чоловіка в окулярах, що обіймає за плечі сиву бабуську, і молоду брюнетку, яка щось жваво розповідає, жестикулюючи виделкою. На столі розставлені тарілки із закусками, графини з водою та кілька пляшок вина. Судячи з невимушених розмов, обід уже давно триває.

— А ось і ми! — радісно оголошує Ольга Петрівна. — Артемчику, приїхала твоя кохана Вікторія!

Мій погляд ковзає кімнатою й зупиняється на чоловікові біля вікна. Він стоїть трохи осторонь столу, тримаючи в руці склянку води. Високий, широкоплечий, у темних штанах і білій сорочці із закоченими рукавами. На фотографіях він здавався суворішим, а зараз я бачу легку щетину, трохи скуйовджене темне волосся й виразні карі очі. Мушу визнати, що природа поставилася до Артема Заславського з неабиякою щедрістю. Шкода, що його приваблива зовнішність ніяк не допоможе мені розв'язати проблему сестриного боргу.

Він повертається до нас, і я помічаю, як змінюється його обличчя. Спочатку чоловік дивиться на мене з відвертим здивуванням, потім переводить погляд на бабусю, а тоді знову уважно розглядає мене. Його брови сходяться на переніссі, а пальці міцніше стискають склянку.

— Вікторія? — перепитує він.

Я відчуваю, як у грудях неприємно стискається серце. Він знає мою сестру. Причому, судячи з реакції, знає досить добре, щоб одразу помітити підміну.

— Сюрприз! — радісно вигукує бабуся. — Уявляєш, нарешті повернулася! І навіть не попередила, що приїде. Я сама мало не впала від несподіванки.

У кімнаті западає тиша. Артем повільно ставить склянку на найближчий столик, не зводячи з мене очей. Я бачу, як він намагається осмислити ситуацію, і майже фізично відчуваю, що зараз мені доведеться відповідати на дуже неприємні запитання.