6

За містом рух стає значно спокійнішим, і я нарешті можу трохи розслабити плечі. Опускаю скло, впускаючи до салону прохолодне повітря, й поглядаю на навігатор. До будинку Заславського залишається двадцять сім хвилин. Цілком достатньо, щоб придумати переконливу промову, хоча жоден із варіантів, які я прокручую в голові, мені не подобається.

Я збираюся просити відстрочку для людини, яка навіть не доручала мені вести переговори. Ба більше, якщо Віка дізнається про мою поїздку, цілком може образитися. У неї дивовижна здатність спочатку створювати проблеми, а потім обурюватися, що хтось береться їх вирішувати без її дозволу. Особливо коли з'ясовується, що цей хтось дізнався більше, ніж вона збиралася розповідати.

Мені згадується наша сварка дворічної давнини, коли Віка взялася організовувати весілля для знайомої, отримала завдаток і за три тижні до церемонії посварилася з власницею ресторану. Тоді я два вечори телефонувала банкетним залам, домовлялася про нове меню й переконувала наречену, що все буде гаразд. Весілля відбулося, гості залишилися задоволені, а Віка потім майже місяць зі мною не розмовляла, бо я, виявляється, виставила її непрофесіоналкою перед клієнтами. Щоправда, коли надійшов час повертати позичені на новий ресторан гроші, ми швидко помирилися.

Я мимоволі стискаю кермо, згадавши, як легко тоді погодилася допомогти. Мені навіть не спало на думку вимагати якихось пояснень. Віка подзвонила серед ночі, заплакала, сказала, що все летить шкереберть, і я одразу почала шукати вихід. Тепер, коли намагаюся пригадати, коли востаннє сестра цікавилася моїми справами так само наполегливо, як я її, на думку чомусь спадає лише день мого народження. Та й тоді вона більше розпитувала, чи збираюся я святкувати вдома, бо хотіла запросити своїх друзів.

Телефон, закріплений на панелі, раптом засвічується. Я миттєво кидаю на нього погляд, сподіваючись побачити ім'я сестри, але це повідомлення від колеги. Ірина просить перевірити рахунок, який бухгалтерія повернула через неправильно зазначені реквізити. У мене відпустка, проте вона все одно пише саме мені, бо знає, що я відповім. Дивлюся на повідомлення й несподівано помічаю дещо спільне між роботою та власною родиною: люди досить швидко звикають, що я завжди доступна й обов'язково знайду спосіб усе владнати.

На найближчому світлофорі вимикаю сповіщення робочого чату. Ірина цілком здатна самостійно відкрити договір і знайти правильні реквізити. Можливо, спочатку трохи посердиться, зате наступного разу спробує розібратися без мене. Із Вікою такий спосіб навряд чи спрацює, але принаймні з чогось варто починати.

Я знову дивлюся на дорогу й подумки повертаюся до майбутньої зустрічі. Мені потрібно дізнатися, коли сестра взяла гроші, на яких умовах і чому справа дійшла до особистих візитів його представників. Якщо Заславський погодиться зачекати кілька днів, я матиму час знайти Віку й змусити її нарешті пояснити, що відбувається. А от обіцяти щось від її імені я не збираюся. Надто добре знаю, чим закінчуються обіцянки, за виконання яких відповідає хтось інший.

Щоправда, я досі не вирішила, що відповідатиму, якщо Заславський поцікавиться, звідки мені відома його домашня адреса. Можу сказати, що знайшла в інтернеті, хоча навряд чи людина з таким статком виставляє місце проживання у відкритий доступ. Або обмежитися старим добрим «хто шукає, той знаходить». Зрештою, я приїхала поговорити про борг, а не звітувати про власні пошукові здібності. Якщо він не почне розпитувати, я й сама цієї теми не торкатимуся.

Я поправляю дзеркало заднього виду й уважно розглядаю власне відображення. Зачіска тримається, помада теж, а от із упевненістю справи гірші. Ще вранці я була переконана, що маю достатньо здорового глузду, аби не вплутуватися в сумнівні авантюри. Тепер їду до чужого маєтку, де збираюся просити про послугу чоловіка, який має всі підстави відмовити мені ще на порозі.

І все-таки найбільше мене непокоїть не майбутня розмова із Заславським, а думка про те, що Віка може зараз спокійно відпочивати десь на морі, поки я намагаюся врятувати її від наслідків чергового геніального рішення. Якщо так і є, цього разу нашої звичної розмови з вибаченнями та обіймами буде замало. Принаймні я дуже хочу в це вірити.

Навігатор повідомляє, що до пункту призначення залишається сім кілометрів. Я звертаю з головної дороги на вузьку асфальтовану вулицю, обабіч якої тягнуться високі паркани, доглянуті газони та молоді дерева. Чим далі їду, тим виразніше розумію, що потрапляю в місце, де навіть поштові скриньки коштують дорожче за мій автомобіль.

Котеджне містечко зустрічає мене високими металевими воротами, камерою спостереження й невеликою будівлею охорони. Я зупиняюся перед шлагбаумом, опускаю скло та намагаюся надати обличчю безтурботного та розслабленого вигляду. 

Насправді останній раз я була в подібному  закритому житловому комплексі три роки тому, коли привозила документи одному з наших постачальників. Тоді мене двадцять хвилин не хотіли пропускати, бо власник будинку забув попередити охорону про мій приїзд. І, судячи з виразу обличчя чоловіка, який зараз виходить із будки, історія ризикує повторитися.

— Добрий день. До кого прямуєте? — запитує він, поглянувши спочатку на мене, а потім на номерні знаки автомобіля.

— До Артема Заславського.

— Вас очікують?

Я на мить замислююся, чи варто продовжувати виставу, яку так успішно розіграла перед його секретаркою. З одного боку, називатися чужою дівчиною вдруге за день уже трохи соромно. З іншого — пояснювати охоронцеві, що я приїхала з'ясовувати стосунки через борги сестри, теж не найкраща ідея.

— Не зовсім. Я хотіла зробити сюрприз, — відповідаю, усміхаючись якомога природніше.

Охоронець навіть не намагається приховати байдужість. Йому, мабуть, доводиться вислуховувати подібні пояснення частіше, ніж мені хотілося б.

— Прізвище ваше назвіть, будь ласка.

— Коваль. Вікторія Коваль.