8

Хвіртка тихо клацає, відчиняючись. Я заходжу на подвір'я й повільно прямую до будинку, дорогою розглядаючи доглянуті клумби, світлу плитку під ногами та великі вікна першого поверху. Зсередини долинає приглушений жіночий сміх, а потім чується дзенькіт посуду. Схоже, я приїхала саме під час сімейного обіду, про який згадувала секретарка. Це трохи ускладнює справу, адже навряд чи Заславський захоче обговорювати чужі борги в присутності родичів.

Вхідні двері відчиняються раніше, ніж я встигаю підняти руку до дзвінка.

На порозі стоїть невисока сивоволоса жінка в елегантній світлій сукні. Її волосся акуратно вкладене, на обличчі - професійний мейк, що робить її молодшою, і я розумію, що переді мною явно не покоївка… Блакитні очі уважно розглядають мене з неприхованою цікавістю. За мить жінка широко всміхається й простягає до мене обидві руки.

— Вікуся! Нарешті ми познайомимося! Я вже думала, що цього дня ніколи не дочекаюся.

Вона бере мене за долоні й легенько стискає їх, а я настільки розгублююся, що не одразу знаходжуся з відповіддю. Мені хочеться запитати, звідки вона знає Віку, але водночас розумію, що це питання миттєво видасть мою брехню.

— Добрий день, — нарешті промовляю. — Перепрошую, що приїхала без попередження.

— Та що ти, люба! Яка ж це несподіванка, коли ми стільки часу на тебе чекаємо? Проходь швиденько. Артем нічого не сказав про твій приїзд, але я вже звикла, що від нього важко добитися хоч якихось подробиць.

Жінка відступає, пропускаючи мене до просторого передпокою. Усередині прохолодно й пахне свіжою випічкою. Під ногами світла мармурова підлога, ліворуч висить велике дзеркало в тонкій золотистій рамі, а біля стіни стоїть дерев'яна консоль із вазою білих квітів. Усе виглядає дорого, але без надмірної показної розкоші. Я мимоволі згадую Вічину квартиру, де навіть декоративні подушки підібрані під колір штор, і починаю підозрювати, що сестра почувалася б тут цілком комфортно.

— Я Ольга Петрівна, Артемова бабуся, — представляється господиня, допомагаючи мені зняти жакет. — Можеш називати мене Олею. Сподіваюся, ми з тобою швидко подружимося.

— Дуже приємно, Ольго Петрівно, — відповідаю, намагаючись упоратися зі збентеженням. — А Артем Олександрович зараз удома?

Вона кидає на мене дивний погляд, але за мить вже знову всміхається.

— Звісно! Сидить із усіма у вітальні. Уявляєш, навіть не сказав, що ти вже повернулася. Я думала, ти ще за кордоном.

Я завмираю, тримаючи сумочку перед собою. За кордоном? Віка нікуди не виїжджала, принаймні останнім часом. Ми регулярно бачилися, і ще кілька днів тому вона скаржилася, що в неї немає грошей навіть на коротку відпустку. Хоча після сьогоднішніх новин я вже не надто впевнена, що взагалі знаю, чим займається моя сестра.

— Так, я повернулася, — обережно підтверджую, вирішивши поки не уточнювати подробиць.

— І як навчання? Артем казав, що ти поїхала на якісь спеціальні курси. Я ще дивувалася, навіщо так далеко, коли в нас теж вистачає хороших закладів. Але молодь тепер любить усе закордонне.

Я відчуваю, як усередині наростає цікавість. Навчання? Віка? Та моя сестра востаннє добровільно сідала за підручники ще в університеті, та й то переважно напередодні іспитів. Звісно, вона могла записатися на якісь курси, але чому тоді приховувала це від мене? І чому Заславський розповідає своїй бабусі про її поїздки?

— Усе пройшло добре, дякую, — відповідаю, вирішивши не заглиблюватися в тему. — Але я хотіла б спочатку поговорити з Артемом. Це важливо.

— Обов'язково поговорите, люба. Тільки дай мені хоч трохи на тебе подивитися! — Ольга Петрівна знову усміхається й уважно розглядає моє обличчя. — Гарненька ти яка. Артем у нас теж хлопець видний, але характер має непростий. Сподіваюся, хоч із тобою він поводиться пристойно.

Я ледве стримую нервовий смішок. Якби ця мила жінка знала, що я навіть не знайома з її онуком, навряд чи розпитувала б мене про його характер. А ще мені дедалі більше хочеться зрозуміти, чому вона так радіє моїй появі. Можливо, Віка справді була близькою знайомою Заславського, а його бабуся просто неправильно витлумачила їхні стосунки.

— Артем дуже зайнятий, — продовжує Ольга Петрівна, беручи мене під руку й ведучи коридором. — Я вже думала, що він зовсім забув про особисте життя. А тут раптом зізнався, що має дівчину. І не просто знайому, а серйозні стосунки! Ми, звісно, одразу захотіли познайомитися, але ти весь час була далеко. То навчання, то якісь справи, то ще щось. Я вже почала підозрювати, що він нас навмисно уникає.

Мене наче холодною водою обливають. Отже, йдеться не просто про знайому. Бабуся Заславського впевнена, що Вікторія — його дівчина.