7

Охоронець уважніше придивляється до мене, після чого повертається до своєї будки.

— Зачекайте хвилинку.

Я спостерігаю крізь лобове скло, як він бере телефон, набирає номер і прикладає слухавку до вуха. Спочатку щось коротко пояснює, потім замовкає, вислуховуючи відповідь. Розмова триває недовго, але за цей час я встигаю пошкодувати про свою вигадку. Адже якщо Заславський знає Віку особисто, то цілком може поцікавитися, чому вона приїхала без попередження. А якщо взагалі ніколи її не бачив, то навіщо йому приймати незнайому боржницю у власному будинку?

Охоронець повертається до вікна автомобіля.

— Проїжджайте. Третя вулиця праворуч, будинок номер сімнадцять.

— І все? — виривається в мене раніше, ніж я встигаю стриматися.

Чоловік зводить брови.

— А вам іще щось потрібно?

— Ні, дякую. Просто уточнила, — поспішно відповідаю й рушаю з місця, поки він не передумав.

Шлагбаум підіймається, і я в'їжджаю на територію містечка, відчуваючи дивне полегшення. Мене пропустили! Причому без зайвих запитань, перевірки документів і навіть без прохання залишити телефон. Отже, ім'я Вікторії Коваль тут справді щось означає. Можливо, сестра вже приїжджала до Заславського й охорона її знає. А може, він сам наказав пропустити боржницю, щойно почув, що вона нарешті з'явилася.

Останнє припущення подобається мені значно менше. Якщо чоловік чекає на Віку, наша зустріч може розпочатися з дуже неприємного непорозуміння. Утім, я вже на території, тож принаймні зможу спробувати пояснити ситуацію особисто.

Будинок номер сімнадцять знаходжу без проблем. Він стоїть трохи осторонь інших, за невисокою огорожею з темного металу. Двоповерховий, сучасний, із великими панорамними вікнами, світлим фасадом і просторою терасою, що виходить у сад. Перед будинком розкинувся доглянутий газон, уздовж доріжки ростуть декоративні кущі, а біля гаража припарковано два автомобілі. Один із них — чорний позашляховик, другий — сріблястий седан із затемненими вікнами.

Я зупиняю свою «Тойоту» перед воротами й кілька секунд розглядаю будинок. Відчуваю себе тут чужою ще до того, як встигаю вийти з машини. І справа навіть не в розкоші, хоча я прекрасно розумію, скільки може коштувати така нерухомість. Просто за цими великими вікнами триває чиєсь звичайне життя, а я збираюся без запрошення втрутитися в нього з чужими фінансовими проблемами.

Мимоволі згадую, як Віка колись мріяла про власний будинок із басейном, гардеробною та величезною кухнею, де готуватиме найнятий кухар. Ми тоді сиділи в нашій старій квартирі, їли макарони із сиром і рахували гроші до наступної зарплати. Я сміялася з її планів, а сестра серйозно переконувала, що колись ми обов'язково житимемо краще. Їй завжди було замало того, що ми мали. Навіть коли життя поступово налагодилося, Віка продовжувала шукати способи отримати все й одразу.

Цікаво, чи бачила вона цей будинок? І чи не звідси взялася її чергова грандіозна бізнес-ідея?

Я відганяю непотрібні припущення, перевіряю телефон і, не побачивши жодного повідомлення від сестри, виходжу з автомобіля. На подвір'ї тихо, лише десь за сусіднім парканом працює автоматична система поливу. Сонце приємно гріє плечі, але долоні чомусь холодні, і я кілька разів стискаю пальці, перш ніж підійти до хвіртки.

Біля неї знаходжу кнопку домофона. Натискаю й чекаю, намагаючись уявити, як розпочну розмову. Найрозумніше буде відразу назватися Софією, пояснити, що я сестра Вікторії, і попросити кілька хвилин для особистої зустрічі. Звісно, доведеться якось обійти питання, чому охоронець пропустив мене під чужим ім'ям, але це вже дрібниці порівняно з основною проблемою.

— Слухаю вас, — озивається з динаміка жіночий голос.

— Добрий день. Я до Артема Олександровича.

— Як вас представити?

— Вікторія Коваль.

Вимовляю сестрине ім’я вже вдруге за останні десять хвилин і відчуваю легкий укол сумління. Якщо на в'їзді це ще можна було пояснити раптовим бажанням скористатися знайомим охороні прізвищем, то тепер я цілком свідомо продовжую обманювати незнайомих людей.

— Вікторія? — перепитує жінка, і в її голосі з'являється помітне пожвавлення. — Вікуся, це ти?

Я здивовано дивлюся на динамік. Такої реакції точно не очікувала.

— Так, — обережно відповідаю.

— Зачекай хвилиночку, люба, зараз відчиню.

Домофон замовкає, а я залишаюся стояти перед хвірткою, намагаючись зрозуміти, що щойно відбулося. Жінка назвала мене Вікусeю з такою теплотою, наче ми щонайменше кілька років обмінюємося рецептами пирогів і вітаємо одна одну зі святами. Можливо, Віка справді бувала тут раніше. Але тоді чому нічого не розповідала про знайомство із Заславським? Зазвичай сестра не пропускає нагоди похвалитися впливовими знайомствами, особливо якщо вони мають дорогі автомобілі й заміські будинки.