5

За кілька секунд на телефон надходить повідомлення з адресою. Я швидко перевіряю її на карті й бачу, що будинок розташований приблизно за сорок кілометрів від міста, у закритому котеджному містечку. Дорога займе близько години, якщо не потрапити в затори. Цілком прийнятно, враховуючи, що я вже витратила пів дня на пошуки інформації про чоловіка, який, можливо, здатен пояснити, куди зникла моя сестра.

Після завершення розмови я ще кілька хвилин сиджу нерухомо, намагаючись вирішити, чи справді збираюся їхати до незнайомого чоловіка додому. Розум підказує, що це погана ідея. Особливо з огляду на те, що я нахабно назвалася дівчиною чоловіка, з яким навіть не знайома, і обманом випитала адресу його будинку. Якщо Заславський дізнається, яким чином до нього потрапила, навряд чи зрадіє. А мені ж іще потрібно переконати його піти назустріч Віці. Починати переговори з брехні — так собі стратегія, але повертати назад уже пізно. 

Я відкриваю переписку з Вікою й пишу їй ще одне повідомлення. Цього разу без лайки та погроз, хоча стримуватися доводиться з останніх сил. Повідомляю, що збираюся поговорити з кредитором особисто, якщо вона не пояснить ситуацію до вечора.

Натискаю «Надіслати» й дивлюся, як повідомлення залишається недоставленим. Мені стає сумно від усвідомлення, що я знову роблю те саме, що робила всі ці роки: намагаюся виправити чужу помилку, навіть не знаючи, чи просять мене про це. Але водночас я не можу просто відвернутися від Віки, особливо коли розумію, що вона, можливо, потрапила в серйозну халепу.

Зрештою закриваю ноутбук, підводжуся й прямую до спальні, щоб переодягнутися. Якщо вже вирішила зустрітися із Заславським, то принаймні маю виглядати пристойно. Не збираюся справляти на нього враження, але й дозволяти дивитися на себе зверхньо не хочу. Обираю світлі джинси, білу блузку та зручні туфлі, збираю волосся у високий хвіст і наношу трохи косметики. У дзеркалі бачу цілком упевнену молоду жінку, яка, на перший погляд, прекрасно знає, чого хоче від життя.

Шкода, що це лише зовнішнє враження.

Перед виходом перевіряю, чи є в Барсика вода та корм, і прибираю з підлоги його улюблену іграшкову мишу, об яку вже двічі мало не перечепилася. Кіт спостерігає за моїми зборами з дивана, ліниво примружуючи очі. Мабуть, вважає мене черговою обслугою, яка нарешті виконала свої обов'язки й може йти.

— Побажай мені удачі, — звертаюся до нього, зачиняючи сумочку. — Твоя господиня, здається, вирішила перевірити, скільки неприємностей я здатна витримати за одну відпустку.

Барсик позіхає й починає вилизувати лапу. Я сприймаю це як знак підтримки, хоча підозрюю, що він просто чекає, коли нарешті залишиться сам.

Виходжу з квартири, замикаю двері й прямую до ліфта. Дорогою ще раз відкриваю адресу заміського будинку й відчуваю легке хвилювання. Не знаю, як відреагує Заславський на мою появу, чи погодиться вислухати й чи взагалі пустить на поріг. Але після сьогоднішньої телефонної розмови в мене з'являється одна суттєва перевага: я принаймні знаю, де його шукати.

І ще одна обставина змушує мене мимоволі всміхнутися.

Десь у приймальні великої будівельної компанії мила дівчина Марина зараз, можливо, розповідає колегам, що в їхнього суворого шефа є кохана, яка збирається зробити йому романтичний сюрприз.

Хотілося б побачити його обличчя, коли він дізнається, хто саме приїхав до нього в гості.