4

Якщо людина позичає комусь сорок вісім тисяч доларів, а потім посилає по них двох чоловіків, один із яких більше схожий на професійного вибивайла, ніж на співробітника служби безпеки, у мене виникають цілком закономірні запитання. Наприклад, звідки в неї стільки зайвих грошей, чому вона взагалі довірила їх моїй сестрі та чи не збирається тепер забрати в рахунок боргу її нирку. Останнє, звісно, малоймовірно, але після сьогоднішнього візиту я вже не почуваюся достатньо впевнено, щоб відкидати будь-які варіанти.

З фотографії на екрані ноутбука на мене дивиться чоловік років тридцяти, можливо, тридцяти п'яти. Темне волосся акуратно вкладене, на обличчі легка щетина, самовпевнений погляд. Артем Заславський стоїть біля входу до якогось бізнес-центру в темно-синьому костюмі, тримаючи одну руку в кишені штанів. Поряд із ним ще троє чоловіків, але я майже не звертаю на них уваги. Мене значно більше цікавить, чому людина, яка володіє будівельною компанією та інвестує в комерційну нерухомість, вирішила фінансувати сумнівні підприємницькі таланти Вікторії Коваль.

Я відкриваю ще кілька посилань, сподіваючись знайти бодай натяк на знайомство між ними. У статтях розповідають про будівельні проєкти, нові житлові комплекси, благодійні ініціативи й успішні інвестиції. На одному знімку Заславський перерізає стрічку перед входом до торговельного центру, на іншому тисне руку якомусь поважному чоловікові. Жодних скандалів, кримінальних історій або повідомлень про незаконні методи стягнення боргів. Звичайний успішний бізнесмен, якщо не враховувати того, що його представники сьогодні ледь не довели мене до нервового зриву.

— Ну і як ти примудрилася з ним зв'язатися? — запитую в сестри, хоча її тут немає.

Барсик, який досі сидить біля ноутбука, підводить голову й уважно дивиться на мене. Схоже, він теж хотів би почути відповідь. Я чухаю його між вухами, закриваю чергову статтю й відкриваю сайт компанії Заславського. Там є контактні телефони, адреса центрального офісу та форма зворотного зв'язку. Залишати повідомлення через сайт не бачу сенсу, адже мені потрібна розмова з конкретною людиною, а не стандартна відповідь від менеджера, який чемно порадить звернутися до юридичного відділу.

Перед тим як телефонувати, я ще раз набираю Віку. Мене зустрічає той самий байдужий голос оператора, і я відчуваю, як у грудях знову підіймається роздратування. За останню добу я встигла придумати щонайменше десяток пояснень її зникненню, від романтичної поїздки з черговим залицяльником до банального бажання відпочити від усіх. Проте тепер з них не здається переконливим. Найімовірніше, сестра просто вирішила перечекати неприємності десь подалі, а мені залишила квартиру, кота й можливість особисто познайомитися з наслідками її фінансових рішень.

Мені хочеться розлютитися по-справжньому, зателефонувати всім її подругам, знайти її й висловити все, що накопичилося за останні десять років. Але за злістю ховається знайоме неприємне відчуття, яке завжди з'являється, коли справа стосується Віки. Я можу скільки завгодно переконувати себе, що її проблеми мене не стосуються, проте варто уявити сестру саму перед обличчям серйозних неприємностей, як усі мої рішучі наміри починають розсипатися.

Після загибелі батьків Віка залишається єдиною людиною, яка може про мене подбати. Мені тоді було п'ятнадцять, їй двадцять один, і я досі пам'ятаю, як вона сидить навпроти працівниці служби у справах дітей, стискаючи мою руку під столом. Сестра страшенно нервує, але вперто повторює, що ми залишимося разом і вона впорається. У неї немає ні стабільної роботи, ні власної квартири, ні найменшого уявлення про те, як виховувати підлітка, який щойно втратив обох батьків. Проте вона домагається опіки, і я залишаюся вдома, поруч із нею.

За це я завжди буду їй вдячна. Навіть тепер, коли її слова про те, скільки всього вона для мене зробила, лунають під час кожної серйозної сварки. Віка не соромиться нагадувати, що могла влаштовувати власне життя, подорожувати, навчатися, зустрічатися з хлопцями, а натомість мусила працювати й дбати про молодшу сестру. Я розумію, що в цьому є правда, але іноді мені хочеться запитати, скільки ще років потрібно відпрацьовувати той її вчинок, щоб нарешті перестати почуватися винною.

Відганяю неприємні спогади й повертаюся до ноутбука. Зараз мені потрібна не чергова порція самокопання, а конкретна інформація. Я записую номер приймальні компанії та набираю його, попередньо зробивши кілька ковтків води. На щастя, відповідають майже одразу.

— Компанія «Заславський Груп», доброго дня. Мене звати Марина, чим можу допомогти?

Голос у дівчини приємний, професійно ввічливий. Я мимоволі випростуюся на стільці, хоча співрозмовниця мене не бачить, і намагаюся сформулювати своє прохання так, щоб не прозвучати черговою навіженою, яка вирішила особисто познайомитися з багатим холостяком.

— Доброго дня, Марино. Мені потрібно поговорити з Артемом Олександровичем Заславським. Підкажіть, будь ласка, чи можу я з ним зв'язатися?

— З якого ви питання?

Я замислююся. Розповідати незнайомій секретарці про сестрині борги зовсім не хочеться, особливо враховуючи, що сама я поки не розумію, як усе сталося. Тому обираю найбільш нейтральне пояснення з усіх можливих.

— Особистого.

— На жаль, сьогодні Артема Олександровича немає в офісі. Він узяв кілька днів із особистих причин. Можу запропонувати вам залишити контактний номер, і ми передамо інформацію його помічникові.

Я невдоволено кривлюся. Якщо залишу номер, найімовірніше, мені зателефонує той самий юрист, який сьогодні вже побував у квартирі Віки. А мені хочеться поговорити безпосередньо з Заславським, з'ясувати, наскільки серйозні його наміри й чи справді він збирається подавати до суду найближчими днями.

— А ви не підкажете, де його можна знайти? — запитую. — Мені справді потрібно з ним побачитися.

На іншому кінці дроту западає коротка пауза.

— Перепрошую, а хто ви?