3

— А що саме вас цікавить? — запитую обережно, вирішивши поки не повідомляти, хто я така.

— Повернення коштів за договором позики, — відповідає чоловік. — Термін погашення минув, і наш клієнт більше не готовий чекати. Ми намагалися зв'язатися з вами телефоном, але безрезультатно.

Мене неприємно холодить усередині. Я дивлюся на незнайомців і раптом згадую, як учора Віка поспішала завершити нашу розмову, як ухилялася від запитань про поїздку й чомусь не дочекалася мого приїзду. Звісно, усе це може бути звичайним збігом, але тепер її поведінка видається значно підозрілішою.

— Про яку суму йдеться? — запитую, намагаючись говорити спокійно.

Молодший чоловік відкриває папку, переглядає документи й називає цифру, від якої мені на мить перехоплює подих.

— Сорок вісім тисяч доларів, без урахування штрафних санкцій.

Я міцніше стискаю край дверей. Мені здається, що я неправильно почула, адже така сума просто не вкладається в голові. За ці гроші можна купити вживане авто, відкрити власну справу або пів року подорожувати світом. А моя сестра, виходить, примудрилася їх позичити й не повернути. Я подумки намагаюся пригадати, чи не згадувала Віка останнім часом про якісь масштабні покупки, але нічого подібного не спадає на думку. Хіба що кілька місяців тому вона захоплено розповідала про новий бізнес-проєкт, який мав принести їй фінансову незалежність. Тоді я не надала цьому значення, бо такі проєкти з'являються в її житті із завидною регулярністю.

— Ви впевнені, що не помилилися? — перепитую, відчуваючи, як у грудях наростає тривога.

— Абсолютно, Вікторіє Сергіївно. У нас є підписаний договір, а також підтвердження переказу коштів. Якщо бажаєте, можете ознайомитися з документами.

Він дістає кілька аркушів і простягає мені через прочинені двері. Я беру їх, пробігаю очима першу сторінку й бачу ім'я сестри, її паспортні дані та підпис. На вигляд усе цілком офіційно, хоча я не юрист і не можу оцінити справжність документів. Найбільше мене вражає дата укладення договору. Виявляється, Віка позичила гроші майже рік тому, а повернути мала ще кілька місяців назад.

Мене охоплює злість, така сильна, що я навіть на мить забуваю про незнайомців за дверима. Сестра весь цей час спокійно спілкується зі мною, розповідає про побачення, нові сукні та косметичні процедури, але жодного разу не згадує, що винна комусь цілий статок. А тепер залишає мене у своїй квартирі й зникає, навіть не попередивши про можливий візит кредиторів.

— Послухайте, — починаю я, повертаючи документи. — Я не зовсім розумію, чому ви прийшли саме сюди, але…

— Тому що це адреса проживання боржниці, — перебиває кремезний чоловік, який досі мовчки спостерігав за нашою розмовою. — І ми вже не вперше намагаємося з нею зустрітися.

Його тон мені категорично не подобається. У ньому немає відвертої погрози, але відчувається така впевненість у власній правоті, що я мимоволі випростую плечі. Можливо, Віка й наробила дурниць, проте це не дає стороннім людям права приходити до її квартири й поводитися так, наче вони тут господарі.

— Тоді вам варто було попередньо домовитися про зустріч, — відповідаю я. — І взагалі, хто ви такі? Ви показали мені якісь папери, назвали величезну суму й тепер очікуєте, що я просто повірю вам на слово?

Молодший чоловік помітно напружується, проте зберігає ввічливий вираз обличчя. Він дістає з кишені візитівку й простягає мені, пояснюючи, що працює юристом у компанії, яка представляє інтереси Заславського. Його супутник, як з'ясовується, відповідає за безпеку. Остання обставина остаточно псує мені настрій. Я починаю підозрювати, що справа значно серйозніша, ніж звичайна прострочена позика.

— Добре, — кажу, уважно розглядаючи візитівку. — Тоді передайте своєму клієнтові, що він може звернутися до суду, якщо вважає свої вимоги обґрунтованими. Але приходити сюди без попередження й вимагати гроші від сторонніх людей не потрібно.

Чоловіки переглядаються, і я бачу, як на обличчі молодшого з'являється щире здивування.

— Від сторонніх людей? — перепитує він. — Ви ж Вікторія Коваль?

Я нарешті розумію, що вони справді прийняли мене за сестру. Мабуть, через нашу схожість, хоча особисто я ніколи не вважала нас настільки подібними. У нас обох світле волосся й блакитні очі, але Віка вища, має виразніші риси обличчя та завжди виглядає, наче щойно вийшла із салону краси. Я ж зараз стою перед двома незнайомцями в домашніх шортах, розтягнутій футболці й із від ранку не чесаним волоссям.

— Ні, — відповідаю, відчуваючи певне задоволення від їхньої розгубленості. — Мене звати Софія Коваль. Я молодша сестра Вікторії й тимчасово доглядаю за її квартирою.

Молодший чоловік завмирає, потім повільно переводить погляд на свого супутника. Той невдоволено стискає губи, але нічого не говорить. Я спостерігаю за ними й відчуваю, як злість поступово поступається місцем тривозі. Якщо вони вже неодноразово приходили сюди, а Віка про це знала, то її раптова поїздка навряд чи випадкова.

— А де зараз ваша сестра? — нарешті запитує юрист.

— Поїхала на кілька днів до подруги. Принаймні так вона мені сказала.

— Ви знаєте адресу?

Я дивлюся на нього з недовірою. Навіть якби знала, навряд чи стала б повідомляти її двом незнайомим чоловікам, які з'явилися без попередження й почали вимагати гроші. Проте найбільше мене непокоїть те, що я справді не маю жодного уявлення, де зараз Віка. І вперше за весь ранок це здається не просто прикрою особливістю її характеру, а цілком реальною проблемою.

— Ні, не знаю. Але якщо вона винна вашому клієнтові гроші, то це питання він повинен вирішувати безпосередньо з нею. Я до цієї історії жодного стосунку не маю.

Молодший чоловік киває, погоджуючись із моїми словами, і прибирає документи назад до папки. Його супутник тим часом уважно оглядає двері квартири, наче намагається визначити, чи справді я тут тимчасово. Мені стає некомфортно від цього погляду, і я мимоволі щільніше притискаю двері до одвірка.