1

У мене є старша сестра, яка за тридцять один рік свого життя так і не навчилася відрізняти хороші ідеї від тих, після яких доводиться міняти номер телефону, місце роботи або країну проживання. Зате Вікторія чудово вміє переконувати інших, що все йде за планом, навіть коли цей план уже давно накрився мідним тазом. Особливо добре їй вдається переконувати мене, і я щоразу обіцяю собі, що наступного разу неодмінно виявлю твердість характеру.

Сьогоднішній ранок починається з її телефонного дзвінка, і вже за першими словами я розумію, що моя твердість знову проходить серйозне випробування.

— Софійко, сонечко, ти ж у відпустці? — запитує Віка таким солодким голосом, що я мимоволі відриваюся від ноутбука й дивлюся на екран телефона.

— Починаючи з понеділка. А що?

— Та нічого особливого. Просто подумала, що ти могла б кілька днів пожити в мене. Квартира велика, кондиціонер працює, до центру близько. Тобі буде зручно.

Я відсуваю чашку з кавою й зручніше вмощуюся на дивані. Пропозиція звучить підозріло привабливо, особливо з огляду на те, що сестра ніколи не пропонує мені нічого просто так. Востаннє, коли вона запросила мене до себе на вечерю, з'ясувалося, що їй потрібна допомога з перестановкою меблів. А перед тим була історія з терміновим переказом грошей на банківську картку, бо Віка залишила гаманець у ресторані. Гаманець, до речі, знайшовся наступного ранку в кишені її пальта, але мої гроші вона повертала ще два місяці.

— Ти щось накоїла? — запитую, вирішивши одразу перейти до суті.

— Чому, коли я хочу зробити тобі приємне, ти обов'язково шукаєш якийсь підступ?

— Тому що минулого разу твоє бажання зробити мені приємне закінчилося тим, що я пів дня тягала шафи сходами. До речі, ти так і не пояснила, чому не можна було викликати вантажників.

— Бо вони хотіли за це три тисячі гривень! Уявляєш?

— А моя спина, виходить, безкоштовна.

Сестра сміється, а я мимоволі всміхаюся у відповідь. На Віку складно довго сердитися, і вона прекрасно про це знає. Мабуть, саме тому за всі роки нашого спільного існування їй так і не довелося навчитися відповідати за власні витівки самостійно. Завжди знаходиться хтось, хто допоможе, підстрахує або хоча б вислухає чергову історію про те, як несправедливо з нею обійшовся світ.

— Мені треба поїхати на кілька днів, — нарешті пояснює вона. — А Барсика залишити ні з ким. Ти ж знаєш, він погано переносить самотність.

Я пригадую чорного кота, який під час мого останнього візиту пів години демонстративно сидів до мене спиною, а потім укусив за палець, коли я спробувала погладити його за вухом. Наскільки мені відомо, самотність Барсик переносить чудово. Значно гірше він ставиться до людей, які порушують його особистий простір або затримують вечерю хоча б на п'ять хвилин.

— А куди ти їдеш?

— До подруги. Ми давно планували зустрітися, але все ніяк не виходило.

— До якої саме?

— Софіє, ти ж не знаєш усіх моїх подруг, — відповідає Віка з легкою ноткою роздратування. — Я не прошу тебе нічого надзвичайного. Просто поживи в мене три-чотири дні, погодуй кота й полий квіти. Можеш навіть нікуди не виходити, у мене є підписки на всі стримінгові сервіси.

Я замислююся. Власне, нічого поганого в її пропозиції немає. У понеділок починається моя відпустка, яку я планую провести вдома, оскільки всі гроші, відкладені на поїздку до моря, минулого місяця довелося витратити на ремонт автомобіля. Кілька днів у просторій квартирі сестри, де є величезна ванна, нормальна кавомашина й балкон із видом на місто, цілком можуть замінити невеличкий відпочинок. Тим паче я все одно збираюся трохи попрацювати над кількома замовленнями, які не встигаю завершити до вихідних.

— Гаразд, — погоджуюся. — Але я приїду в понеділок ближче до обіду. І купи Барсику корм, бо я навіть не знаю, що він зараз їсть.

— Усе куплено, сонечко! Ти мене просто рятуєш!

— Тільки не кажи, що ти вже купила квитки, навіть не дочекавшись моєї згоди.

Віка на мить замовкає, а потім починає розповідати, де лежить запасний наповнювач для котячого туалету. Я навіть не намагаюся повернути її до попереднього запитання, бо відповідь і так очевидна. Ми прощаємося, і я повертаюся до роботи, подумки складаючи список речей, які потрібно взяти із собою.

У понеділок об одинадцятій ранку я вже стою перед дверима сестриної квартири, тримаючи в одній руці невелику валізу, а в другій пакет із продуктами. Дорогою я заїжджаю до супермаркету, бо чудово знаю, що Вікторіїне уявлення про повний холодильник суттєво відрізняється від мого. Вона здатна тиждень харчуватися кавою, сиром із пліснявою та виноградом, переконуючи всіх довкола, що дотримується середземноморської дієти. Я ж люблю нормальну їжу й категорично відмовляюся витрачати відпустку на пошуки ресторану, де можна замовити борщ.

Дзвоню у двері, хоча маю власний комплект ключів. Ми домовлялися, що Віка дочекається мене, передасть останні інструкції та поїде. Проте за дверима тихо, і після другої спроби я дістаю телефон.

— Ну й де тебе носить? — бурмочу, набираючи її номер.

Виклик залишається без відповіді. Я чекаю ще хвилину, потім відчиняю двері своїм ключем і заходжу до передпокою.