Епілог

Ми з Роуз одружилися через місяць після описаних подій в Глазго, на півдні Шотландії, де я купив невеликий будиночок. Нас повінчали в церкві, але пізніше я жодного разу не бачив, щоб Роуз відвідувала проповіді чи сповідалася. Бажання зберегти своє життя в таємниці, а лілім – у безпеці, не дозволяло їй робити цього, але на те була і ще одна причина. За словами самої Роуз Ліліан, її гріхи були нікчемні перед гріхами Церкви, скоєними поборниками віри протягом усієї історії її існування. Свята Церква уявлялася їй обителлю зла, причетною до найстрашніших злочинів, які тільки пам'ятало людство. Але, як ніщо в людському суспільстві не буває однорідним, так і на цьому зачумленому ґрунті іноді проростали чисті та білі квіти деяких її служителів, які ставилися до людського роду зі щирою добротою і милосердям.

Завдяки чудовим рекомендаціям  я отримав непогану посаду в місцевому університеті, і Роуз до півдня доводилося бути позбавленою моєї уваги. Аби розвіяти її нудьгу, я кілька разів приносив додому цуценят, але вони переставали рости і невдовзі помирали. Ця дивна обставина засмучувала мою бідну, надзвичайно чутливу до явищ життя та смерті Роуз, і я зарікся заводити собак.

Розірвавши усі зв’язки з Ізавелем Крафтом і знайомими їй лілім, моя кохана дружина часом нудилася і, аби прогнати смуток, займалася облаштуванням нашого невеличкого, але вельми затишного саду. Відмовившись від послуг садівника, вона власноруч вирощувала дивовижної краси троянди. Але які б сорти вона не садила, якими б яскравими і різнобарвними не обіцяли бути їхні квіти, на кущах завжди виростали лише чорні троянди з вугільними, посрібненими сонцем пелюстками. Щодня вони нагадують мені про ту дивну ніч і про те, що Ізавель Крафт все ще живе надією повернути  скарб, який я колись вирвав з його рук.

У нашому новому будинку так само багато розп'ять, як і в будинку тітоньки Луїзи. До речі, вона єдина, хто знає про моє одруження з Роуз Ліліан Оук і про наше місцезнаходження, але подробиці подорожі в Рейвен-Брідж мені, звичайно, довелося від неї приховати. Та й як я міг їй про таке розповісти? У якому світлі подати всю цю історію? Поняття добра і зла відтоді перевернулися в моїй душі, і тепер я дивлюся на світ зовсім іншими очима, не піддаючись нав'язаним суспільством і релігією стереотипам, щодня обережно відокремлюючи неправду від зерен істини.

Ну, от і все. Щоразу, коли я записую цю історію, то випускаю з виду якісь  подробиці, і тоді  уява моя домальовує те, чого не було насправді. Принаймні так мені здається. Але чи не те саме сталося за тисячі років з історією самої Ліліт – першої на Землі жінки? Чи хтось може переказати її достовірно? Гадаю, таких не знайдеться ні серед людей, ні серед лілім.

Я довго розмірковував над словами, почутими від Ізавеля Крафта, і дійшов висновку: якщо  люди створені за образом і подобою Божою, то вони від початку вільні духом. Хто назве Бога рабом? Хто наважиться на таке? Ніхто! Тож вільні й ми, Його діти. Наше рабство – черговий міф, вигаданий людьми, аби не брати на себе відповідальність за скоюване на Землі. Адже що таке Бог у людському уявленні, якщо не низка наперед зумовлених обставин, які тяжіють над людиною і заважають їй  взяти  долю у свої руки і управляти нею на власний розсуд?!

Чим більше я замислююся над цим, тим менше розумію, за що  була покарана Ліліт, а за нею і перші люди. І що являє собою настільки обмежена свобода? На ці та інші питання я, як і раніше, не знаходжу відповіді. Отже, вона криється зовсім не в логічних доводах допитливого людського розуму.

Можливо, якби я зберіг свій перший запис і порівняв його з останнім, то виявив би  багато невідповідностей. Зважаючи на це, боюся навіть уявити, скільки разів була переписана Свята Біблія, і яких саме змін зазнав її первісний зміст. Але моя попередня сповідь згоріла у каміні, і цю спіткає та сама  доля,  тільки-но я вирішу, що  розповідь закінчена і поставлю в ній останню крапку. Мені ні з ким поділитися своїми думками, тож я  мушу час від часу викладати їх хоча б на папері і щоразу знищувати, аби мої необережні слова ніким не були прочитані.

Проте тепер я знаю напевно: коротка людська пам'ять може спотворити правду, але найкращим способом приховати істину є не що інше, як поділити всі відомі факти на дві рівні частини, вказавши, що одна біла, а інша чорна. Тоді те, що опиниться на їхній тонкій грані, без сумніву, залишиться схованим від пильного людського ока.