IV. Вода

Дочекавшись темряви, я кілька разів по периметру обійшов особняк, що належить Ізавелю Крафту, і на превеликий подив виявив, що собак тут на ніч не спускають, а тільки зачиняють ворота на великий висячий замок. Сторожі прогулювалися вздовж огорожі, але чи повернувся додому господар, я сказати не міг.

Близько першої години ночі в будинку все ще світилися кілька вікон – усі на другому поверсі, і, незважаючи на те, що розташування кімнат у будинку містера Крафта було мені невідоме, я не сумнівався: відпочивальня міс Роуз Оук знаходиться саме там. Протягом вечора її стрункий силует кілька разів промайнув у вікні, а щасливому випадку було завгодно, щоб саме в ньому в таку пізню годину горіли свічки. Очевидно, слова її матері, що стосувалися її збудженого стану, виявилися частково правдивими, і міс Оук довго не могла заснути.

Більшість вікон у будинку залишалися відкритими навстіж – літня задуха грала мені на руку.

Дочекавшись, коли сторожі зникнуть з очей, я перебрався через залізні грати за допомогою купленої удень мотузки і сховався за кущами гортензії, що росли біля стін будинку. Намагаючись не видавати ніяких шерехів, які б сповістили про мою присутність тутешніх мешканців, я видерся по ринві до цегляного виступу, що розділяв два поверхи, і став обережно просуватися вздовж стіни. Вітер, що знявся ближче до ночі, раз у раз припечатував мене до остиглого муровання. На щастя, ні уроки фехтування, ні захоплення веслуванням не були даремними – я легко утримував рівновагу, щільно притиснувшись до рівної поверхні. Мандрівка над землею – ризикована авантюра, і я молився, щоб унизу не виявилося нікого, хто б міг гідно оцінити мою сміливу витівку, інакше залишок ночі мені довелося б провести якщо не в лікарні, то в поліцейському відділку.

Проминувши кілька темних вікон, я дістався першого ж освітленого і зазирнув усередину кімнати. Але, на жаль, Роуз у ній не було! Кімната виявилася порожньою. Я не міг не помітити, як просто вона обставлена. Біля однієї зі стін стояло застелене покривалом дубове ліжко з високими різьбленими спинками, на яке сьогодні вночі ще ніхто не лягав. Не бажаючи зупинятися на досягнутому, я пішов далі і зазирнув у наступне вікно.

Шість років по тому я знову відчуваю, як мене беруть дрожі, коли згадую побачене. Воно вразило мене тоді, і це відчуття не відпускає досі, варто тільки уявити, які муки довелося пережити моїй Роуз, яких тортур зазнало її юне тіло і тендітна душа! Зараз я як ніколи розумію, що від такого могла збожеволіти і цілком нормальна людина! Але тоді я ще нічого не знав про мою нещасну кохану, і побачене в її кімнаті справило на мене величезне враження.

А  побачив я ось що. Біля самого вікна на стільці сиділа місіс Оук. Її руки стискали білу хустку, яку вона час від часу прикладала до вологих очей, а сама голосно шепотіла:

– Боже милосердний, змилуйся! Помилуй нас усіх... Отче наш, що є на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє…

Її погляд був  спрямований углиб кімнати, але не на ліжко, як я помилково припустив спочатку, а на столик біля нього, на якому горіли тріскітливі свічки. Поряд лежала закрита Біблія у звичайній чорній палітурці. Місіс Оук не зводила очей з книги, перемежуючи слова «Отче наш» власними жалісливими проханнями про Божу милість. Моя бідна Роуз лежала на ліжку ниць, очі її були широко відкриті і сяяли подібно до чорних агатів, а щоки палахкотіли хворобливим рум'янцем. Вона була вкрита тонкою ковдрою по саму шию, ніби тепло літньої ночі не зігрівало її, і вона замерзала від якоїсь таємничої болісті.

Над її ліжком височив сивий чоловік років п'ятдесяти. Його солідні вуса розходилися в різні боки і з'єднувалися з бакенбардами, підкреслюючи обвислі щоки і надаючи обличчю дещо пісного і незадоволеного вигляду. На голові просвічувала нерукотвортна тонзура. За його спиною завмерли дві покоївки.

– Підніміть її, Моллі. А ви, Мері-Енн, дістаньте з мого саквояжу ножиці, та ж швидше!

– Прошу вас, докторе Корнвік, обережніше! –  благала місіс Оук, –  Будь-який рух завдає їй нестерпного болю!

– Тримайте себе в руках, місіс Оук, –  суворо відказав їй лікар, –  я робив це десятки разів. Нашій дорогій Роуз нічого не загрожує. Я просто полегшу її страждання, – заспокоював він жінку, поки заспана Мері-Ен рилася в саквояжі, а Моллі, скинувши з пацієнтки ковдру, допомагала міс Оук підвестися і стати на ліжку на коліна. Роуз виявилася повернутою до лікаря спиною і обличчям до мене. Огрядна Моллі стояла прямо перед нею, умовляючи свою пані спертися руками об її широкі кремезні плечі.

Розітнувши ножицями  нічну сорочку на спині дівчини, лікар якийсь час пильно вдивлявся в щось мені невидиме, і, нарешті, промовив:

– Чудова шкіра, лілін! Їй-Богу, чудова! Жодної волосинки! Але потрібно зробити два неглибокі надрізи, інакше лихоманка може посилитися, а стан міс Оук погіршитися.

– Робіть усе, що вважаєте за потрібне, – неживим голосом відповіла йому місіс Оук.

– Мері-Енн, підігрійте воду, –  скомандував містер Корнвік.  Служниця миттю зникла з кімнати, а місіс Оук знову вдалася до молитов.

Очі Роуз були прикриті, губи бліді, і хоч Моллі затуляла її собою майже повністю, я все ж міг бачити, як нервово вона перебирає пальцями край притисненої до грудей ковдри, з якою так і не захотіла розлучитися.

Тим часом доктор Корнвік уже встиг взяти ланцет і прискіпливо вивчав його тонке лезо. Не маючи сил дивитися, як світло виграє на металі, я відвернувся, а коли знову глянув у вікно, Мері-Ен вже повернулася з мискою води і перекинутим через плече чистим рушником.

– Усього два невеликі надрізи, і я обіцяю, вам стане набагато легше, –  переконливо промовив доктор Корнвік, підступаючи до хворої.

Очі Роуз широко розплющилися, мабуть, у той момент, коли лезо торкнулося її шкіри. Вона різко підвела голову і відкрила рота, але крик так і не злетів з її губ. У її розширених чорних зіницях я побачив не фізичне страждання, а страх! Справжній, непідробний жах від того, що в цю найзлощаснішу мить вона побачила у вікні мене, висячого на стіні будинку Ізавеля Крафта!