ІІ. Земля

Наступні дні я провів у шаленій боротьбі із самим собою, намагаючись викинути з голови всі спогади про міс Оук, повністю викорінити їх із пам'яті. Я доклав чимало зусиль, і вони мало не увінчалися успіхом. Що більше минало часу, то сильніше згладжувалися мої враження. Головним аргументом проти себе самого, за допомогою якого вдавалося приборкати жагуче бажання побачити Роуз знову, звичайно ж, було те, що вона вже не вільна. З мого боку було б справжнім злочином нав'язувати їй свої почуття і тим самим ставити її в двоїсте, компромітовне становище.

Досі я уявляв себе людиною серйозною і розсудливою, хоч і схильною до швидкоплинних фантазій, і стосункам, що складаються між чоловіком і жінкою, надавав багато значення. Мої дорогі друзі не раз натякали мені на те, що я – людина епохи романтизму, але дорікнути легковажностю не міг ніхто. Ні моє ім'я, ні ім'я мого батька досі не постраждали від звинувачень у випадкових, безладних зв'язках і, сподіваюся, цього не станеться й надалі.

І ось, через вищезгадані кілька днів, а саме 2-го липня, що видалося сонячним і спекотним, я прогулювався по набережній Серпентайна, насолоджуючись пануючим навколо умиротворенням Гайд-парку. Неподалік грав оркестр, але легкий вітерець відносив його звуки в інший бік, і моїх вух досягали лише окремі ноти, що вишиковувалися в більш-менш струнку безтурботну мелодію. Гуляючі пари рухалися мені назустріч. Я вітав старих знайомих, яких не бачив уже сто років, трохи піднімаючи край циліндра, і йшов далі, ні з ким не вступаючи у розмови. До від'їзду залишалося лише три дні, і, після пережитих хвилювань я навмисно хотів провести їх спокійно, споглядаючи красу природи вдень і відвідуючи хороші вистави ввечері. У мене не було жодних сумнівів щодо того, що, повернувшись до Сент-Ендрюса і поринувши з головою в університетську метушню, я скоро забуду про те, що сталося, і життя стане на стару колію.

Яке ж було моє потрясіння, коли дзвінкий дівочий голос озвався до мене. Спочатку навіть подумалося, що голос Роуз Ліліан мені тільки здався, але, озирнувшись, я побачив її саму, яка наближалася швидким кроком. В одній руці вона тримала парасольку, що накидала на неї  дірчасту тінь, а на лікоті другої висіла шовкова сумочка. За нею по п'ятах ступала молода служниця.

– Містере Майлз! Містере Майлз! –  ще кілька разів гукнула мене міс Оук і помахала рукою, перш ніж я все-таки повірив своїм очам і рушив їй назустріч.

Щось у її зовнішності разюче змінилося, але що – я зміг розгледіти лише тоді, коли ми опинилися один від одного досить близько.

– Доброго дня, міс Оук, –  навмисне стримано привітав її я, пам'ятаючи про помилки минулого, і запропонував спертися на мою руку. В одну мить уся заздрість, яку я відчував по відношенню до Ізавеля Крафта, що володів повним правом тримати цю неземну істоту біля себе, відчувати її тепло через невагому тканину рукавички, зникла. –  Не очікував вас сьогодні побачити.

– Чому ж? – відповіла вона і посміхнулася чарівною посмішкою. – День для прогулянки пречудовий.

Нарешті я зрозумів, що змінилося! Сонячне світло вдихнуло в її обличчя життя, яке ніч невблаганно висмоктувала, роблячи його безкровним навіть у жовто-оранжевому світлі запалених свічок. Скутість і пригніченість залишили її, поступившись місцем життєрадісній жвавості, що переповнювала її єство. Вона була така заразлива, що я поступово почав піддаватися чарам і, зрештою, широко посміхнувся у відповідь.

Помітивши, що її присутність змінила мій настрій на краще, Роуз засвітилася ще яскравіше і, на моє нещастя, стала ще вродливішою. Я ж відчув, як насилу завойована мною душевна рівновага розчиняється в її глибоких, блискучих очах, поступаючись місцем втісі дивитися в них і бачити, що вони звернені до мене.

– Я гукнула вас, містер Майлз, щоб подякувати за квіти, –  після недовгого мовчання мовила міс Оук.

– Квіти? –  здивувався я, не розуміючи, про що, власне, йдеться.

– Ті, які ви надсилаєте мені щодня – по одній прекрасній троянді щоранку.

– Ви вважаєте, квіти – від мене? Чому? –  серйозно запитав я, починаючи розуміти всю безглуздість ситуації, в якій я мимоволі опинився. Але нічого не підозрюючи,  міс Роуз Оук тільки весело розсміялася, мабуть, вирішивши, що я просто соромлюся зізнатися.

– Тому, що першу троянду я отримала на ранок після вечора у Вістлер-холі. А крім вас і містера Крафта, у мене майже немає знайомих у Лондоні. Вибачте за прямоту, але в мене тоді склалося враження, що всі інші гості були більше захоплені собою, ніж мною, чого не можна сказати про вас. Ви єдиний, хто приділив мені увагу.

Її смілива заява втішила мене, але я все-таки продовжував наполягати на своєму:

– Тоді скажіть, чому ви раптом вирішили, що їх надсилаю вам саме я, а не містер Крафт? Адже, зрозумійте мене правильно, логічніше припустити, що троянди дарує вам чоловік, з яким ви заручені.

Роуз замислено опустила голову.

– Можливо, ви маєте рацію. Але… Ізавель ніколи не дарує мені квіти, – зніяковіло промовила вона. –  Робити такі подарунки йому абсолютно не властиво. Я не ображу вас, якщо скажу, що зривати живі квіти і тим більше складати з них  букети містер Крафт вважає вульгарним. Він сам не раз казав мені про це, –  щоки її зашарілися. –  Ізавель гидливий. Зів'ялі квіти дратують його, а вода, що застоялася у вазі, викликає відразу. Тому я й вирішила: троянди даруйте мені ви.

Серце моє стислося. Виходить, не я один мав до цієї юної особи особливі почуття! З одного боку, це цілком виправдано, оскільки її краса не могла залишити байдужим нікого, але якийсь анонімний дарувальник зробив крок у прояві своєї симпатії набагато далі за мене. Він наважився на те, чого я не дозволив би собі ніколи, і тим самим досягнув того, чого ніколи не домігся б я – уваги Роуз Ліліан Оук, її дорогоцінної уваги! І кому вона її адресувала? Мені!

Я був уражений цим дивовижним фактом, але тримати щиру і простодушну дівчину в невіданні вважав непробачною жорстокістю.