9 Розділ

  Минуло 9 років.
- Вовчику, а ну швиденько збирайся. Бабуся вже чекає на нас.
- Мамо, а чому ми маємо їхати сьогодні до бабусі? 
- Сину, в мене є дуже важливі справи,- я поправила свою зимову куртку, та сіла навшпиньки.- Я не затримаюся на довго, обіцяю,- усміхнулася до свого маленького хлопчика.- Так, а ну підніми вище свого носика, і взувай свої кросівки.
Всю дорогу ми їхали мовчки. Деякий час, син дивився у вікно, а потім відразу ж заснув. Дорога була дуже довга, так що в мене було вдосталь часу на роздуми.         
 Дев’ять років тому, я зробила дві найгірші помилки в своєму житі, про них я й досі жалкую. Почну з самого початку.
 Свят, хлопець, що колись був моїм всім, але в один момент все змінилося. Чи жалкую я про те, що ми перестали спілкуватися? Звісно, так. Мені й досі не вистачає тієї його підтримки, й дурних порад. І так, я знаю, що я вже доросла дівчинка, маю свою сім’ю, і сама маю піклуватися про себе, але без нього мені реально дуже важко. Через свої дурні принципи та страх, я так і не змогла більше поговорити з ним, нормально вислухати, чи зрозуміти. Я хотіла, ні не так. Я дуже хотіла подзвонити тоді йому, попросити зустрітися знову. Але та образа на нього не дала мені цього зробити. Я знаю, тоді йому було в рази складніше ніж мені, але я цього не розуміла. 
 Відтоді я бачила Свята декілька разів, але намагалася бути не поміченою. А нещодавно чула про нього, від знайомих. Зараз в нього є дівчина, вони разом живуть в Одесі. Свят став класним бізнесменом. Він має власний бренд одягу, відповідно й мережу своїх магазинів по Україні, та закордоном. Він став тим, ким завжди мріяв бути. Це не може не тішити мене.
 Влад. Цей чоловік, не був просто знайомим або простою симпатією, як я думала колись. Після того як я наговорила йому лайна, мені не стало легше. Я розуміла, якби того дня я не повела себе як останнє стерво, все могло б бути зовсім по інакшому. Я була закохана в нього, я думала про нього щодня, плакала щоночі. Але не знайшла. Всі мої контакти перервалися з цим хлопцем, він просто зник. Я шукала, шукала його роками. Шукала спільних знайомих, намагалася знайти його соцмереж, але все було марно. Жодної інформації про цього хлопця. А потім мені просто вистачило сил на пошуки. Не буду заперечувати, я не впевнена чи не залишилася в мені частинка мого кохання до цього чоловіка. Коли думаю про нього, серце шалено тріпотить, а на душі знову стає пусто й образливо.
 На відміну від Свята, про Влада я не знаю нічогісінько. Загубленість в одній людині це жахливе відчуття. Ми не спілкувалися, навіть не бачилися більше дев’яти років, а мій розум досі блукає в ньому, в тих скляних карих очах, в тих милих розпатлених кучерях, в тих широких плечах, в тому ніжному запаху свіжості з нотками кокосу, та й в ньому самому. Я не знаю де ві, не знаю хто він, а найважче- я не знаю з ким він. Можливо в нього вже також є сімʼя, діти..
 Знаю, чоловік та дитина, але до Богдана я ніколи не відчувала, щось більше ніж просто дружбу чи захоплення. 
 Ми познайомилися на третьому курсі університету, він був добрим та милим хлопцем. Піклувався про мене, робив приємні подаруночки, а головне робив мене щасливою. Знаю це не правильно, я не мала виходити заміж за не кохану мені людину, але мені подобалося бути коханою. Мені подобалося отримувати багато уваги, та любові. Але з часом це набридло. Дотики, поцілунки від не коханої людини, це не те про, що я мріяла. Навіть на нашому весіллі я думала не про Богдана, а про Влада. Думала про те, що це не той вибір, це не те життя яке я собі хочу. Але дороги назад вже не було. 
 Я вийшла заміж, за не коханого мені чоловіка, переїхала з ним за тисячі кілометрів від свого рідного дому. Зараз ми живемо в Луцьку, на заході України. Бодя вже зовсім не той хлопець, який був поряд зі мною сім років тому. Тай я вже зовсім не та дев’ятнадцятирічна дівчинка з третього курсу. Тепер між нами лише холод та непорозуміння. Єдине, що гріє мені душу, і дає зрозуміти для чого був цей шлюб- це Вова. Синок з’явився в нас за рік після одруження, зараз йому чотири рочки. Це маленька людинка, яка є всім моїм всесвітом, та мотивацією, не здаватися, робити все можливе щоб досягнути своїх цілей та самореалізуватися. Вовчик часто ходив зі мною на роботу, та що тут казати, він тут постійний клієнт. Завжди просить щоб йому зробили масаж, і почухали спинку ( хоч це і не є задачею масажиста), а мої працівники ніколи йому не відмовляють, вони всі дуже люблять Вовчика.
 А точно, ледь не забула розповісти. Раніше, коли мені було ще сімнадцять я влаштувалася на роботу в лікарню, чим не можу похвалитися. Так як буквально через тиждень моєї робот там, її закрили, через антисанетарію, та порушення закону. Як виявилося, я не одна була там не повнолітня, там було багато моїх однолітків, ми були буквально дітьми. Але їм це було вигідно, вони давали нам дуже маленьку зарплату, і знали, що ми не будемо бунтувати, так як нам потрібні були хоч якісь гроші.
 Зараз це все не вкладається в моїй голові, ну як можна брати на роботу дитину, тим паче в лікарню, куди дивилося керівнитство.. Не зважаючи на це, я все ж змогла стати масажистом, а згодом відкрила і свою маленьку клініку в центрі Луцька. Мені подобається бути керівником, але мрію стати масажистом я не зрадила. Я зробила свій кабінет, гарним та цікавим для дітей, а саме головне, затишним. Дітки з задоволенням повертаються до нас на сеанси масажу.

- Мамусь нам ще довго їхати?- хлопчик перебив всі мої думки.
- Вовчику, ще довго. Лягай по спи ще.
- Мам, я хочу їсти. В мене бурчить животик.
- Добре синку, зараз заїдемо на заправку, візьмемо хотдоги. Підходить? 
- Так, підходить,- мій всесвіт тихенько засміявся.

                                          ***
- Доню нарешті ви приїхали,- як же ш ми давно не бачилися.
- Бабусю, привіт,- Вовчик відразу побіг до мами з обіймами.
- А хто тут в мене, а це ж мій маленький пиріжечок,- мама легенько взяла синочка за щічки. А він у відповідь почав сміятися. 
- Бабусю, а ти насмажила млинців?- хм, здається зовсім не що давно, це я просила в своєї бабусі насмажити моїх улюблених млинців, а зараз це робить мій син. 
- Ну звісно Вовчику, вони вже лежать на столі,- синок відразу ж побіг до будинку, він обожнює мамині млинці.
Коли Вовчик пішов, мама звернулася до мене. 
- Доню, ти як?- сльози миттю покотилися з моїх очей.
- Мам, я більше так не можу,- шепотом сказала я. Мама відразу підійшла до мене та обняла.
- Нічого донечку, ми справимося. Все буде добре,- повільно гладила мене по спині.
Я дуже люблю свою маму, вона завжди мене підтримує та розуміє.
- Чому ти відразу не сказала мені, що це погана ідея? 
- Доню, але це твій вибір і твоє життя. Хто я така щоб вказувати тобі, що робити,- я відштовхнулася від мами.
- Мам, я тебе дуже люблю. Дякую, що ти завжди поряд. 
- Катрусю, будь сміливішою, і прислухайся до свого серця,- я знала, що мама має на увазі. Коли я виходила заміж за Богдана я не думала серцем, лише головою. Я плакала ще сильніше.
 Ось так і пройшли дев’ять років мого життя. Настав час, почати життя з чистого аркушу.
 Наступного дня я прокинулася раніше ніж зазвичай. Прокидатися в цьому домі, одне задоволення. Тут все таке затишне, і рідне.  Я швиденько зібралася, нафарбувалася і поїхала туди, куди мені давно вже потрібно було піти.