Розділ 6

  Прийшовши додому, я побачила, як Свят сидить поряд з моєю мамою і їсть тортик, який я спекла на вчорашнє день народження мами.

— Свят, ти знущаєшся? Я обшукала пів Одеси в пошуках тебе, а ти весь цей час був у мене вдома?

  Я кинула шопер на стілець поряд із столом і сіла навпроти Свята.

— Упс, — він знизив плечима, ніби говорячи, що не знає, як так вийшло. — Мабуть, я залишив свій телефон у вітальні.

   Я скинула брови до гори. Свят ніколи не говорив зі мною таким тоном, ніби насміхався з мене.

— Святику, щось сталося? Ти якось дивно поводишся, — втрутилася моя мама.

— Тітко Олено, все просто прекрасно, — Свят кинув на мене дуже дивний погляд, чи то роздратований, чи то наляканий.

  Свят поклав свою виделку, встав зі столу, обійшовши його, і взяв свою кофту, що висіла на спинці мого стільця. Дійшовши до дверей, Свят взув свої кросівки, розвернувся в нашу сторону й мовив:

— До речі, торт на смак — просто лайно.

 Він подивився на мене й хитро посміхнувся.

 Свят пішов з нашого будинку, і наші з мамою погляди зустрілися. Мама сіла на його місце.

— Що з ним?

— Я не знаю. Саме намагаюся зрозуміти, що пішло не так. Все наче було добре. Я не пам’ятаю, коли востаннє бачила його таким роздратованим.

  Я намагалася дзвонити до Свята багато разів. Схоже, він кинув мій номер в бан. Я намагалася зрозуміти, чим я образила Свята, але нічого такого не пригадала. На годиннику вже була 3 година ночі, я не спала, так як думала про Свята.

  На мій телефон прийшло повідомлення.

Влад (тренер)

— Привіт, не спиш?
— Привіт, ні.

— Зрозуміло.

— Ти щось хотів?

— Мг, щодо завтрашнього заняття. В мене не вийде завтра о 18:00.
— Ми можемо перенести його на четвер?

— Так, звісно, тоді до четверга.

— До четверга.

Я відклала телефон на тумбу, що стояла біля ліжка, і нарешті змогла заснути.

— Мам, я йду шукати Свята, хочу з’ясувати, що ж я зробила не так.
— Добре, але спочатку поснідай.

  Мама поставила на стіл тарілку, на якій лежала гірка млинців. Я подивилася на неї здивованим поглядом. Я ніколи раніше не бачила, щоб мама робила млинці.

— На днях я ходила до будинку бабусі, потрібно було навести лад у саду. Пізніше зайшла до будинку, і у кухонній шухляді знайшла бабусин записник рецептів.

— Ти не жартуєш?

  Мама похитала головою, в знак того, що вона говорить правду.

  Я налетіла на млинці, як ворона на золото. Млинці були точно такі ж самі, як і колись. Тільки тепер їх готувала мама.

— Це неймовірно,- мама лише посміхнулася.

  Поївши, я зняла з вішака джинсову курточку, так як сьогоднішній літній день був похмурий.

— Мамусь, я пішла.
— Добре, тільки будь обережною.

  Я взула лише один кросівок, підскочила на одній нозі до кухні й вхопила ще один млинець. Я широко посміхнулася до мами.

— Ну, дуже вони смачні.

— Та йди вже, — мама легенько штурхнула мене ліктем. І ми обоє засміялися.

 Через півгодини я була вже біля будинку Свята. Наші сім’ї були настільки близькі, що ніколи не стукали у двері, перш ніж входити в будинок друзів. Будинок дядька й тітки Кушунів був дуже просторим і гарним. Вони були багатими людьми, тому це й не дивно, але яблуневий садок, що був за будинком, завжди приносив мені радість. Коли ми зі Святом були малі, то проводили більшу половину свого часу саме там. Я брала свій плед, а Свят — корзину для пікніку, що була набита всякими смаколиками, і ми йшли між рядами спілих яблунь, зривали по яблучку і робили вигляд, що ми пан та пані у 18 ст., розстиляли плед і робили собі чаювання, під час якого спочатку тридцять хвилин Свят читав мені «Аліса в країні чудес», а пізніше тридцять хвилин читала йому я. Посміхнувшись від цих спогадів, я відкрила двері будинку.

— Свят, ти дома? — прокричала я, перш ніж підвести погляд до вітальні.

— От чорт, — викрикнув Свят, беручи ковдру, що лежала на дивані, і прикриваючись нею, але вже пізно.

  Мене порвало зі сміху, коли я побачила на Святові труси з візерунком феїчок «Вінкс».

— Я, звісно, знала, що ти любиш «Вінкс», але ж не настільки, — я впала на землю від того, що не могла перестати сміятися, мені вже болів живіт. Але Свят дивився на мене звичайним поглядом і промовив:

— І що тут смішного? Я маю право носити ті речі, які мені подобаються.

— Свят, я зараз задихнуся від сміху, де ти їх відкопав?

 І тут Свят не стримався й нарешті почав сміятися разом зі мною.

— Ну як сказати… купляв, я їх вкрав, — він повільно сів на диван, що стояв позаду нього.

— Що? Що? — я перестала сміятися, так як це взагалі не схоже на Свята.

— Ну, я був у магазині одягу й побачив їх на манекені поряд з піжамою. Запитав у консультанта, але він сказав, що це просто для декору, і їх неможливо купити. Ну й я зробив вигляд, що вибираю піжамку, а потім просто стягнув труси з манекена й пішов додому.

 Це лише підливало бензину у вогонь, і мене ще більше порвало зі сміху.

— Найпопулярніший хлопець нашого університету ходить у трусиках зі Стелою, як мило, — я обхопила долонями свої щічки.

 Свят завжди отримував багато уваги зі сторони дівчат, у нього гарна зовнішність, але до біса паскудний характер.

 Свят перестав сміятися.

— Тільки спробуй комусь розповісти — і ти труп, — він встав з дивана, тикаючи на мене пальцем і показуючи жестом, як він переріже мені горлянку. Його ковдра знову впала. Але на цей раз ми почали сміятися вдвох.

— Якраз думаю над тим, як про це розлякати в університеті, — крізь сміх промовила я.

 Свят показав мені середнього пальця і пішов по сходах, що вели на другий поверх будинку, до своєї кімнати.

 Поки я чекала Свята на дивані, моя шкіра почала червоніти, на руках з’явилися невеликі бульбашки. Таке інколи буває, коли я зʼїм багато молочного. Свят вже спускався до мене, з шоколадкою в руках, і в цей момент моя шкіра почала просто горіти вогнем.