Розділ 5

  Я прокинулася ще о 7:00, і не змогла більше заснути. Тому вирішила позалипати в телефоні.
  Роздався дзвінок, це був Свят.
— Алло, я побачив, що ти в мережі, і вирішив подзвонити. Як там басейн? Ти сьогодні знову підеш?
  Я посміхнулася.
— Краще не питай!
— Ого, цікавооооо. Ну розповідай скоріше.
— Вгадай, хто мій тренер?
— Не знаю.
— Той придурок з пляжу, — я договорила шепотом, але так, щоб Свят почув. — Хоча не такий він уже й придурок.
— О-о-о-о. Невже наша маленька Кеті знайшла свого хробака?
   Я засміялася.
— Свят, закрийся.
— Так, щось тут не так. Ти більше нічого не хочеш мені розказати?
— Ну… — я лягла на живіт і почала махати ногами в різні сторони.
— Та кажи вже.
— В басейні було дуже глибоко, в мене почалася паніка. Ну і Влад запропонував навчити мене плавати в морі. Сьогодні перше заняття.
  Моя посмішка була на всі 32.
— Трясця твоїй матері! Наша Кеті хоче піти на побачення зі своїм хробаком? Але я не зможу відпустити тебе з цим Владом удвох.
  Я хотіла була огризнутися, але він додав:
— Сама подумай, наскільки це дивно, в нього таких, як ти, море, але покликав він саме тебе. Кеті, я просто хвилююся за тебе. Ти дуже важлива для мене людина.
— Ну можливо ти правий. Це справді дивно, — я трішки подумала над його словами й продовжила. — Добре. Ми підемо разом, але ти не будеш нам заважати.
— Домовилися.

9:22

— Свят, я вже вийшла, ти де?
— Я вже йду, зустрічаємося біля залізного порту, як домовлялися?
— Так.
    Я одягла свої навушники, включила музику й намагалася йти швидше.
Згадуючи про те, як у 12 років була фанаткою К-поп, вирішила трішки понастальгувати. Я включила пісню «Idol», почала підспівувати й пританцьовувати. Колись це була моя улюблена пісня. Всі мої стіни були у плакатах різних айдолів, а найбільшою мрією було сходити на концерт BTS. Я переросла цей вік ще у 14 років, а у 15 вже почала читати книжки.
  Читати книжки — це моє хобі вже понад 2 роки. Я обожнюю романтичні романи. У моїй міні-бібліотеці більше 80 книг. Книги приносять мені ті емоції, які я ніколи не відчувала у реальному житті: закоханість, неймовірний розпач, моменти, через які я плакала годинами. Все це є спасінням, коли ти відмовляєшся від всього, але книги здатні врятувати й подарувати нове життя. Я пишаюся собою, так як читання книг дарує тисячі життів замість одного. Інколи, читаючи книгу, ти розумієш, що ти не одна, в тебе завжди є друзі, але вони — це просто літери на папері…

  Винирнувши з своїх думок, я відчула, що ззаду за мною хтось є. Повільно обертаючись, я побачила… О ні. Я побачила велику німецьку вівчарку.
— Ні, тільки не це, — прошепотіла я.
Собака загарчав. І тут я зрозуміла, що час бігти.
— А-а-а-а-а-а, ДОПОМОЖІТЬ! — я кричала, захлинаючись сльозами. Мої руки та ноги трусилися, а в очах було мутно, я взагалі не бачила, куди біжу. Мої ноги підкосилися, і я впала просто на голі коліна.
Відчуваючи, що собака вже наближається, я просто закрила очі. Але він не нападав, я не зрозуміла, що не так.
Вівчарка просто обнюхала мене та облизала.
— Ти знущаєшся? — в мене ще досі трусилися кінцівки. Я встала й трішки відійшла від собаки. — Але дякую, що хоча б не з’їла мене.
Собака помахала хвостиком і побігла назад, до дому. Я була шокована. Але дуже вдячна, що собака пішов.

                                      Мені 4 роки

  Я гуляла в садку нашого будинку і почула гавкання собаки. Не встигнувши навіть обернутися, я зрозуміла, що на мене напав собака. Він кусав мене за ноги, руки, навіть тягав за волосся. Це було дуже боляче, страшно.
  Я плакала, кричала, поки на допомогу не прибіг батько, він кидав у собаку тапками й кричав до нього:
— Ану геть! Ану пішов!
  Той побіг, а батько підняв мене на руки й чимшвидше посадив у машину.
— Донечка, все буде добре, не бійся, тато з тобою.
  Ми їхали з шаленою швидкістю. Моє тіло пекло вогнем, маленька я подумала, що це кінець, що я більше ніколи не побачу своїх батьків, що сьогодні я нарешті побачуся з бабусею. Але цього не сталося. Тато швидко доїхав до лікарні й заніс мене туди. Лікарі відразу забрали мене.
  Більше я нічого не пам’ятаю про той день. Але його наслідки назавжди зі мною. Шрами. Їх дуже багато, але на мені вони виглядають досить привабливо.
З того дня я панічно боюся собак. Неважливо, маленька чи велика. Я боюся всіх.

Дзвінок.
— Кеті, де ти там?
— Я тільки що втікала від собаки, руки трусяться ще досі.
— Ти як? Все добре?
  Свят знав про мене все, він був як мій особистий щоденник, я ніколи нічого не приховувала від нього.
— Все добре, я скоро прийду, мені ще не далеко.
  Я поклала трубку, не хотіла, щоб він хвилювався.

  Я підходила до залізного порту, в моїх навушниках грала пісня «Summertime Sadness», а я в цей час поринула в спогади про те, як наші батьки вирішили взяти мене зі Святом поплавати на кораблі.

  Ми всі зручно всілися й дивилися на чорне море.
— Шановні пасажири, наш корабель вже відплив від берега, тому попрошу вас бути обережними, — сказав по радіо.
Мама відкривала моє морозиво.

— Свят, а яке в тебе морозиво?
— Я не Свят, а С-В-Я-Т. В мене з полуницею, а в тебе?
— В мене з бананом, — я засмутилася. — Я теж хочу з полуницею, — почала хникати, а потім плакати.
— Доню, що сталося? — запитав у мене батько, витираючи мої сльози з щічок.
— Я теж хочу полуничне морозиво, як у Свята.
— Але ж ти сама вибрала бананове.

  Я почала плакати ще більше, й тим збирала на собі погляди людей.
— Доню, коли ми повернемося назад, я обов'язково куплю тобі таке ж саме, — мама думала, що це заспокоїть мене, але це не допомогло.
  Я подивилася на Свята. Він насолоджувався своїм морозивом, а потім подивився на мене й показав язика, дражнячи мене.
— А я тобі не дам. Бє-бє-бє.
  Маленька я дуже розізлилася, й зі всієї сили жбурнула своїм банановим морозивом прямісінько в лице Свята. Той почав дуже голосно плакати й кричати, а потім кинув своє полуничне морозиво мені в лице.
  Ми обоє плакали, не затикаючи рота. Люди дивилися на нас і перешептувалися, напевно, говорили щось на кшталт: «Боже, які невиховані діти». Наші батьки намагалися заспокоїти нас, але їм мало що виходило.