Розділ 2

                        14 лютого. Четвертий клас.         
 

— Мамусь, можеш зробити мені, якусь гарну зачіску?- запитала я.
— Ну звісно можна,– матуся любила творити чари з моїм волоссям. 
— Мам, а можна я сьогодні одягну своє фіолетове плаття?
— Ого, Кеті, тобі хтось подобається? — Мама нахилилася в бік й подивилася мені в очі. Здається, я відразу почервоніла.
— Ні. Ти що, просто сьогодні в мене є настрій на те, щоб одягнути плаття.
Мама відхилилася назад й продовжила мене заплітати.
— Ну, звісно, можна, — нарешті відповіла вона.
   Я посміхнулася сама до себе.

   8:25
  Я зайшла до класу й сіла за свою парту. Через хвилину в клас зайшов Свят.
— Привіт, Кеті, чудово виглядаєш.
— Привіт, дуже дякую.
  Ми обнялися, а потім Свят дістав щось зі свого портфеля. То була валентинка. І тут я зрозуміла, що забула купити її для Свята, але купила для Влада. Що мені тепер робити?..
— Кеті, за нашою традицією, я хочу подарувати тобі валентинку до дня закоханих. Люблю тебе.
    Він поцілував мене в щічку. Ми почали сміятися.
— І я тебе люблю, — я не знала, що мені потрібно сказати, тому зробила вигляд, що шукаю щось у своєму рюкзаку.
— О ні, — я повернулася обличчям до Свята. — Схоже, я забула твою валентинку вдома, — актриса з мене не дуже, але Свят повірив.
— Нічого страшного, принесеш завтра.

Ми зі Святом пішли прогулятися коридором, і тут я побачила Влада, який тільки зайшов до школи.
— Привіт, — радісно промовила я.
Він підвів на мене погляд.
— Ем... Привіт, — це було сказано так, ніби «коли ти відчепишся від мене?» — Ти щось хотіла?
— Ні, просто привіталася.
   Інколи він мене дуже дратував, так як був надто спокійним і байдужим до мене. Не зважаючи на те, що Влад був на два роки старший за мене, наші класи дуже дружили між собою.

   12:43
   Пролунав дзвінок на перерву. Всі пішли їсти, в класі залишилася тільки я. Підійшовши до сусіднього 6-А класу, я нарешті наважилася підійти до нього. Я знала, що завтра його вже не буде в цій школі, він переводився в іншу через сімейні обставини. Я не знала, що в нього сталося. Тому, набравшись сил, підійшла до нього й зізналася.
— Влад, це для тебе, — я поклала на його парту валентинку. — Ти мені дуже подобаєшся. Давай будемо друзями?

Він подивився на мене здивованим поглядом, я вже думала, він погодиться. Він закашлявся й тихенько засміявся — цього я точно не очікувала.
— Ти вважаєш, що я буду дружити з такою невдахою, як ти? — він підняв брови догори й почав ще більше сміятися. — Цьому ніколи не бути, тому будь ласка, вийди з класу і не псуй мені настрій.
    В мене був шок. Сльози самі почали литися по щоках. Захлинаючись сльозами, я вибігла з класу й побігла прямісінько до туалету. Там я просиділа всі 20 хвилин перерви. Витираючи сльози, я пообіцяла собі, що ніколи в житті більше не закохаюся у будь-якого Влада.
  Проходячи повз його клас, я помітила, що його там вже немає. Напевно, його забрали батьки, але мені все одно було боляче.
Після цього дня я ненавиділа себе, я ненавиділа свою зовнішність, характер, поведінку — абсолютно все.

   Пройшли роки, і я розумію, що ми були просто дітьми, і не потрібно було сприймати це близько до серця. Але тоді на жаль, я не могла цього зрозуміти ….

*** 
  

  Я підняла очі і... Що... що він тут робить?

— Ви? Що ви тут робите? — я була шокована, побачивши його тут.
— Ну, взагалі-то працюю, — його байдужий вираз мене дратував. Його ще й звали Влад — це просто комбо.
— Але... — у мене заплутався язик. Це був він... чоловік, через якого я наїлася піску.

— То що, почнемо заняття? — він поводився так, ніби нічого й не сталося...

— Ну... е-е... — Трясця твоїй матері, що зі мною? Я струснула головою і сказала,— Ну так, напевно.

— Ну, почнемо з того, як вас звати? І з якою метою ви прийшли сюди?
  Я стала на ноги.
— Катя. Мене звати Катя. Я б хотіла навчитися плавати, — я намагалася сказати це чим спокійніше, але голос тремтів.

— Але, схоже, я передумала. — З таким тренером, як ви, страшно йти у воду.

   Він вирячив на мене очі.
— Я не розумію, що поганого я для вас зробив?
   

Що? Він навіть не пам’ятає мене? Та як він взагалі посмів? — мої емоції переповняли. Тому я сказала:
 

— Ви не пам’ятаєте мене? — він про сканував мене поглядом і заперечно похитав головою.
— Ні. Мені здається, я бачу вас вперше.

— Пляж. Пісок. Кукурудза. І як ви сказали — неуважна дівчина, розкаряка.

 Він зрозумів, хто я, і відразу почав сміятися.
 

— Не очікував побачити вас тут.

  Хлопець , а точніше Влад, був досить високим, тому щоб сказати йому щось, мені потрібно було задирати голову до верху.
— Це не смішно. Якби не ви, мені не потрібно було б позоритися на пляжі, й тим паче їсти пісок.

   Влад захихотав.
 

— Подумаєш. Нічого ж не сталося, з вами все добре. А тепер нам потрібно навчити вас, Катерино, плавати.

   Він відійшов від мене і застрибнув до басейну щучкою. Насправді це виглядало гарно, немов він у слоумо.
Винирнувши, сказав:
— Ви будете залазити?

   Я підійшла до краю басейну й жахнулася: там було дуже глибоко. З моїми 1.63 я впевнена, що буде по шию. Але я не хотіла здатися боягузкою, й залізла у воду по драбині. Вода була не дуже тепла .

  Тримаючись за драбину, я зрозуміла, що я не зможу її відпустити.
— Все добре?
— Не знаю, мені якось страшно.

   Він підплив до мене, взяв за руку і сказав:
 

— Просто довіртеся мені, головне не панікуйте.

   Я глибоко вдихнула.
— Ну добре.

     Я намагалася думати про те, що він просто мій тренер, а не той самий гімнюк з пляжу. Тому взяла його за руку. Він потягнув нас на середину доріжки.

— Спробуйте встати на ноги.

— Мені здається, я не дістаю.