Розділ 18. Сповільнення.

Тесс. Коли вже почала радіти, що сюжет швидко йде і скоро все завершиться. 

Мій мозок. А чого б не сповільнитися?

Тесс. Знущаєшся? 

Тесс. Хоча гаразд я планувала написати ці розділи, але пізніше. 

Я з усмішкою вийшла з квартири і зачинивши двері поспішила на вихід. Погода була пречудова – чисте блакитне небо з поодинокими хмаринками і що головне майже не було вітру. 

Мені не подобалося коли замість того, щоб просто йти вулицею і насолоджуватися прогулянкою потрібно було постійно кутатися аби не промерзнути. Усе ж для мене з моїм організмом холод і вітер шкідливі. 

Тесс. Коли згадала, що героїня на астму хворіє. 

Асін. А ти хочеш бідолашній тригерів підкинути. 

Тесс. Аж ніяк ні.  

Тому на всяк випадок я завжди додавала до свого образу хустку на шию. 

Ім Ші Йона я побачила здалеку він завжди виділявся серед інших. По перше він був іноземцем, але й без того виглядав так, наче зійшов з якогось журналу чи був актором. О точно потрібно буде поцікавитися на кого він вчився до того як потрапити в Академію Сновидінь. 

Сьогодні на ньому була сорочка кавового кольору а поверх чорна шкіряна куртка штани ж були світлими і довершували його образ сонцезахисні чорні окуляри. 

“Привіт” – хотіла вже сказати, але згадала, що зараз він не зрозуміє українську. 

– Анньйон, Ші Йоне, сонбе, – привіталася з усмішкою. 

– Анньйон, Фіоно ссі. 

– Оді урі касейо? – запитала невпевнено. 

Чи там не касейо? Як же воно там мало бути гасейо, хасейо, кайо? А… це просто знущання! Мічосо! 

Ші Йон не втримався і розсміявся. 

– М'яне, – пробурмотів він і швидко пояснив англійською у чому проблема, – може ви перейдете на англійську. 

– Анде, – заперечила я, адже її теж не знала настільки аж добре, – може ви допоможете мені вивчити корейську…як носій мови. 

Він усміхнувся і кивнув. 

– Кроніка оттоке мазайо? 

Тесс. Але й шермінг це треба скільки часу витратити щоб виявилося що я знала останнє слово. Треба було відразу питати зі всіма словами а тоді вже.  

Ім Ші Йон декілька секунд обдумував, що я там маю на увазі, а тоді здавшись через мою впертість відповів. 

–  Урі оді кайо. 

–  Кумао, –  відповіла я і ми пішли далі.

Тесс. Чекайте, я згадала, що в оригіналі цієї сцени вони спілкувалися за допомогою перекладача, але побачимо. 

Еліс. І справді. 

Асін. Але так дивно читати сцену, яка була однією з перших. 

Лисиця. Я яка давно вже її записала.

Відповідати на це питання Ші Йон не став, тому я просто пішла за ним. Яка різниця у якому напрямку йти, важливіше усе ж з ким. 

–  Фіоно ссі, чінчаро муоль хаго сіпойо? – запитав він обернувшись до мене. 

І від цього у мене ледь око не почало сіпатися. А хоча чекайте –  чінчаро чи чинчару я знаю. А здогадалася! 

Мабуть, прогулятися парком, поїсти морозиво і не знаю. А як тепер це озвучити. 

Господи, ще трохи і я перейду на жести. Ну джінча. 

Тесс. І чому я не писала цю книгу, коли починала вчити корейську, от чому!? Це ж тупо найпростіше, що може бути. А тепер мені її складніше знову почати вчити, бо я постійно чую її в дорамах і через це втратився ефект новизни для мого мозку. І йому це вже не так цікаво. 

–  Фіоно ссі? – подивився на мене Ші Йон схивльовано. 

Та фрестінг з ним. Буде що буде. 

– Амадо хана парккаго айскім могойо. Кріссейо, – відчувала себе так наче іспит здаю. 

Ім Ші Йон натомість подивився схвально. 

– Не альгесеміда, – кивнув він з усмішкою і ми попрямували вбік алеї. 

Якимось чином у нас таки виходило цілком нормально розмовляти і це було навіть весело. Коли я щось плутала Ім Ші Йон не сердився на мене а м'яко виправляв, тож для мене це був як важливий урок. 

А от коли потрібно було щось купувати я зголошувалася, бо ж українська це моя рідна мова. 

– Оттон? – запитала, коли потрібно було обрати морозиво. 

А отримавши відповідь від нього розвернулися і попросила одне з вишнею і шоколадом а собі з маскарпоне, а ще манго. 

Далі направилися до місця де можна покормити качок, бо це було моїм улюбленим кожного разу, коли сюди приходила, а після цього вже на атракціони. 

Але коли ми йшли в кавярню неподалік відчула що мої туфлі натирають, зціпивши зуби я вже хотіла йти далі, але Ші Йон авжеж усе помітив і змірявши мене розлюченим, розчарованим і невдоволеним поглядом вказав на лавку. 

– Фіоно ссі? – поглянув на мене чекаючи пояснення. 

– Кенчана, кинян чом аппайо. Пігонхейо. 

Він скривився і дістав телефон почав щось швидко друкувати, а тоді простягнув його мені аби я побачила переклад. 

“Фіоно ссі. Навіщо ви говорите, що все гаразд, коли це насправді не так. Невже ви думали, що завдасте мені незручності, якщо скажете. Та й чому ви не одягнули краще взуття на прогулянку? Отже, запам'ятайте, якщо вам щось не так – ви завжди повинні про це говорити і не тримати в собі, арассо? А і ваш вибір – пластир чи інше взуття” 

Попри всю ситуацію я відчула як на очі навертаються сльози розчулення, що за мене так хвилюються. А ще мене накрило усвідомленням від того, що це ж та сама дорамна сцена! 

Повірити не можу. Ні, я не можу обрати це й варіант, але ж…це ж той самий момент, коли чгг купує героїні взуття, бо з її щось сталося ну або з нею…і пропустити це. Моя внутрішня дорамщиця мене вбє.

Заспокойся, Фіоно. 

Тесс. Я аж писати швидше почала. 

Написавши в телефоні повідомлення я передала його назад Ші Йону. 

“Ші Йон сонбе, я не думала, що все так обернеться адже завжди взувала і було нормально. Але пластир у мене з собою є, тож якщо дуже хочете можна другий варіант.

Та й насправді, зазвичай я говорю іншим про те, що мене турбує”