Розділ 17. Кросовер?

Тесс. У мене є ідея для образу, правда тоді це вже буде кросовер. 

Асін. Тіффані і її колекція.

Тесс. Хоча зустріч їм би обом пішла на користь.

Асін. Я можу попросити в Кессі.

Тесс. Було б чудово. 

Еліс. Так і створюються сюжети з ймовірностей яких не мало би бути. Тож можете не хвилюватися. 

Лисиця. Бо ми створюємо найбожевільніші ймовірності. 

Тесс. Розпочинаємо. 

Фіона 

Я йшла вулицею і відчувала себе вельми розгубленою. Брігель з таємничою посмішкою запевнила мене в тому що організувала мені найважливішу зустріч, яку я лише могла б мати. 

І тепер я нервово поправляла ремінець сумочки і хвилювалася за те чи гарно я виглядаю. На мені були бежеві штани і піджак, а під низ чорний топ. 

“Ти одразу зрозумієш, що це вона” 

І справді її неможливо було з кимось сплутати. У неї було густе вогняне волосся яке вільно спадало їй на плечі і ефектний одяг. Порівняно з нею я відчувала себе сірою мишею. 

На мить зупинившись вона оглянула все навколо і зупинивши свій погляд швидко попрямувала до мене. 

– Фіона, правильно. Рада зустрітися з тобою, моя дорога, – вона говорила таким тоном, наче ми подруги, які просто зустрілися посеред вулиці. 

Ще більше здивували мене міцні обійми. Чимось вона надзвичайно нагадувала Флаверлі. 

Тесс. Ну…вона була списана з Тіффані, яка відкрила новий тип персонажів для моїх книг. 

– Так, приємно познайомитися з вами Тіффані о'Рейєр, – відповіла я так, наче хотіла створити дистанцію. 

Вона зупинила мене махнувши рукою. 

– Не потрібно цих формальностей.

– Але ж...– хотіла заперечити я, але зрозуміла, що це даремно і кивнула. 

– Хочеш дізнатися секрети фірми для цієї реальності? – поцікавилася вона усміхаючись. 

– Авжеж ні, лише дізнатися поради, як від старшої. 

За цей час ми зайшли в найближче кафе і зробивши замовлення зайняли місце за столиком біля вікна. 

Вона сперлася на м'яке крісло смарагдового відтінку і з ностальгією подивилася у вікно. 

– Давненько я тут не була, – протягнула вона незвичним меланхолійним тоном. 

– Не знала, що ви колись бували в нашій країні? – здивовано подивилася на неї. 

У книзі в якій Еліс написала її історію було про те, що її мачуха була українкою, але ні слова про те, що вона сюди приїжджала. Хоча історія ще не завершена, тож можливо усе ще попереду. 

– Ти ж навчаєшся в Академії Сновидінь, я теж, – кинула вона наче мимохідь. 

– Але вас немає серед випускників. 

Адже уперше чула про те, що вона мала яке відношення до нас, але здогадувалася. 

– Бо я не завершила її, – сказала вона тихо і з деяким смутком, а ще знову відвела погляд, наче хотіла щось приховати. – Давай краще поговоримо про дизайн, адже саме для цього мене вирвали з мого світу і відправили у цей, – швидко перевела тему вона. 

– Прошу вибачення за незручності, – почала було я, але Тіффані перебила. 

– Не починай, краще покажи свої ескізи. Цікаво. 

Я відкрила сумку і дістала свій скетчбук, вона зробила теж саме. 

Це було незвично бачити ці неймовірні образи так близько, обережно торкнулася пальцями до паперу, наче через нього справді могла відчути доторк до тканини. 

Неймовірні кольори, надзвичайно прекрасний вінтажний стиль і ці метелики у кожній її роботі. 

Все це виглядало так, що перехоплювало подих. 

– Що втілюють ці метелики? 

– Свободу, – просто сказала вона, на мить відірвавши погляд від моїх ескізів. 

На відміну від мене Тіффані робила це значно довше, мабуть, через свій досвід вона бачила глибше. Тому я відчувала себе, наче мене зараз розглядають під склом. 

Щоб відволіктися випила ковток смачної кави і зїла невеликий шматочок чізкейку. 

Нарешті вона перегорнула останнє з намальованих, і це був саме той де був образ для лиходіїв. 

– Цікаво…– протягнула вона, – то ти робиш образи для ігрових персонажів правильно. 

Я міцніше стиснула чашку і вдихнувши відповіла. 

– Не зовсім, допомагаю моєму другу. 

На цьому моменті її погляд став сповненим азарту. 

– Просто друг, – сказала вона зі зрозумілим підтекстом. 

– Дитинства, – додала я. 

– Вічна френдзона. Розумію, – після чого я зміряла її невдоволеним поглядом і вона продовжила допит, – А зустрічаєшся з кимось? 

– Так. Його звати Ім Ші Йон і він старший за мене на рік, – відповіла вже втомлено. 

І чому ця розмова зайшла саме сюди, але сподівалася що вичерпна відповідь позбавить мене зайвих питань, але сталося навпаки. 

На її обличчі пробігло скільки емоцій за секунду, що я не встигнула усвідомити. 

– Джінча. Ве. Та альданте. Бути такого не може. А ну покажи фото. 

Я зі здивуванням виконала її прохання. Це було одне зі спільних, бо шукати окремо було довго. Я ще досі не передивилася усі зі святкування. 

– О мій Бог! –  викрикнула вона і вибачившись перед іншими заговорила тихіше, –  як він взагалі тут опинився. Ось це так поворот сюжету, – протягнула вона з якоюсь дивною емоцією. 

– Ви з ним знайомі? – поцікавилася я абсолютно збита з пантелику. 

– Ні. Так. Ні. А хоча давай краще спочатку обговоримо ескізи кави вип'ємо а вже потім поясню. 

Я подивилася на неї дещо підозріло, але кивнула. Ші Йона сонбе можна залишити в спокої на декілька хвилин, а ідеальний ескіз сам не намалюється. 

Вона передала мені мій скетчбук і сказала те, що вразило мене до глибини душі. 

–  Знаєш одна моя знайома сказала мені ось що – твій одяг мертвий, інша ж додала дещо мякше, у ньому немає душі, немає емоцій, немає тебе – Фіоно. Але принаймні він практичний, –  розсміялася вона. 

Я довго дивилася то на неї, то на скетчбук. І не могла усвідомити її слова. У сенсі це ж не могло бути правдою.