Частина 1. 2. Значення свободи. Розділ 15. Про важливі розмови.

Томас

–  І хто ти насправді, Ім? –  запитав я одразу ж без зайвого. 

Він подивився на мене з нерозумінням, мовляв про що ти взагалі. 

– Вибач вже, ми перевірили і в Кореї людини з таким іменем відповідного віку як в тебе немає, –  усе ж пояснив.

Ім ніяк не відреагував, залишаючись таким самим спокійним як і завжди, а тоді наче нічого не сталося відповів. 

–  Не буду нічого говорити про те, що ви не мали права узагалі лізти в моє життя, – холодно кинув він і додав, – але спробуйте самі знайти відповідь, –  після цього пішов не прощаючись. 

Це що у нас тепер є офіційний дозвіл робити все що заманеться. 

–  Дякую, хьон, – крикнув навздогін я і він обернувся, змірюючи мене невдоволеним поглядом. 

Тепер варто повідомити цю новину усім нашим. І все ж…не можна ставитися до цього так легковажно. 

– Зачекай, –  він зупинився і почекав поки я прийду, – твої таємниці не завдадуть шкоди Фін? – з тривогою перепитав. 

Цього разу на його обличчі нарешті проявилися емоції, а сам він інстинктивно відступив. 

–  Ні, не завдадуть, –  нарешті тихо, але твердо сказав.

–  Тоді, я можу бути спокійним. До зустрічі! – відповів і не чекаючи на його відповідь поспішив в аудиторію. 

Бажання йти в їдальню зараз не залишилося, краще вже піти в часову кімнату і вже там зачекати на Фін, яка сьогодні знайшла дрібку часу й для мене. 

Я вийняв ноутбук і відкрив потрібну вкладку. Зараз поки її немає я можу роздумувати про своє. 

Якщо чесно я абсолютно не міг зрозуміти поведінку Ім Ші Йона, чому він дозволяє нам шукати…бо його викрили і вже немає причин ховатися…чи навпаки хоче заплутати нас ще більше? 

Не уявляю, що твориться в нього в голові і чого він хоче досягнути. 

Тесс. Як ми тебе всі розуміємо, Томасе. 

Я здивовано подивився навколо почувши незнайомий голос, а тоді зрозумів кому він належить, полегшено видихнув. 

–  Ви ж одна з авторок? 

Тесс. Так. 

–  І ви теж не знаєте відповідь на моє питання? –  не повірив я, ну серйозно, хіба автори не повинні знати все. 

Тесс. Помиляєшся. Ти навіть не уявляєш наскільки мало автори можуть знати про своїх персонажів. 

Я нічого не відповів, уперше не знаючи як прокоментувати. Вона й справді змогла зайти в глухий кут. 

Саме в цей час в приміщення зайшла Фін і вибачившись сіла поруч. 

–  Ти довго чекав? –  запитала діставши скетчбук, графічний планшет і олівці. 

Їй на відміну від мене потрібно було більше речей для роботи. 

–  Ні, –  відповів я і не сказав би, що це була брехня. 

Вона прогортала і показала мені декілька ескізів, які мали стати образами для пари лиходіїв. 

Я заплющив очі, згадуючи про те якими вони мали бути. Отже, це мала б бути закохана парочка божевільних яким просто подобається сіяти хаос, псуючи життя гравцям і персонажам за яких вони гратимуть. 

При тому мають свій бізнес і цікаву історію, яку можна буде поступово розкрити. 

Я розплющив очі і ще раз глянув на ескізи Фін. 

–  Ні занадто мило, –  сказав категорично. 

Тесс. Я зробила це, я пройшла половину цієї книги. 

Еліс. Так довго, у мене вже 200 000. 

Лисиця і Асін. Щастить деяким. 

Асін. У мене навіть менше ніж в Тесс. Боже, як це може бути. 

Тесс. А от не треба мене ображати.

Асін. Тільки не покидай чат. 

Тесс. Ми ще не дійшли до того моменту. 

Фіона спохмурніла і подивилася на мене дещо ображено, а тоді набравши повні груди повітря почала доводити свою думку. 

–  Ти не розумієш –  це називається небезпечна елегантність. 

–  Це називається свята невинність, –  що ж у цьому я завжди був готовий сперечатися навіть з нею. 

Адже кожний проєкт і персонаж був для мене як рідною дитиною за яких я відповідав і мав відпустити їх в світ підготовленими. Щоб ні у кого не виникло думки придертися. 

–  Сподіваюся ти не скажеш, що їхні образи повинні бути чорними з червоними. 

Я похитав головою і постукав пальцями по столу. Та як вона взагалі могла так подумати. 

–  Ти ж знаєш, що я за оригінальність, але не це…я кинув погляд на її ескізи, –  це надзвичайно гарно Фін, але не для цієї історії. Їхній образ має бути втіленням істинної свободи, –  тихо сказав, а тоді зрозумів, що ляпнув зайве. 

Попри все я не хотів її образити. Одна справа робота –  інше особисте. 

–  Вибач, –  почав було я, але вона зупинила мене. 

–  Але ти сам знаєш що таке істинна свобода, Томасе? –  запитала вона пильно глянувши мені в очі і зараз була так близько до мене, що я ледь відхилився від неї. 

Я знизав плечима, мовляв для кожного це своє, а тоді серйозно сказав. 

–  Згадай як ти відчувала себе, коли змогла покинути батьків і жити самостійно, а ще як почала вчитися, –  почав перераховувати варіанти, які могли б допомогти їй. 

Вона сумно усміхнулася, а тоді сховала все назад в рюкзак. 

–  Я повернуся, коли знайду ту істинну свободу і тоді я запропоную і тобі і їм свій найкращий ескіз, –  сказала вона з ентузіазмом і швидко покинула аудиторію. 

Я ще декілька миттєвостей дивився їй вслід, а тоді зробивши дещо по роботі почав збиратися й сам. 

Усе ж пари ніхто не відміняв, навіть, якщо тут час відрізняється.