Екстра 2. Арвін

За годину до подій легенди

Тесс. Тільки зараз побачила, що виявляється його ім'я таке ж як і в чгг “Не та така вже другорядна головна героїня. 

Еліс. Так от чого мене не покидало відчуття, що я його знаю.

Селестра не змусила себе чекати. Вона була пунктуальна як завжди. Її образ зараз був інакшим від того який люди звикли бачити і тепер було добре видно прокляття. 

– Ти нічого не будеш з цим робити? – окинув її поглядом і вона інстинктивно захотіла опустити рукава яких не було. 

– Тобі яке діло, – буркнула, – єдиний можливий варіант це вимолити прощання у твоєї сім'ї, та мій батько ніколи цього не зробить, – у кінці її голос сповнився смутку. 

І справді, для того чоловіка значення мала лише як найбільше влади, а мені було шкода, що Сел теж стала жертвою прокляття. Я просив у матері не робити цього, але вона не погодилася. 

Вона першою поспішила до озера, але одразу не зайшла. 

– Ти чого? Досі боїшся води? – запитав спробувавши приховати сарказмом хвилювання за неї. 

– Я не розумію тебе, Арвіне, – сказала вона і зробила крок в воду і одразу відступила, наче торкнулася чогось гарячого.

Я хотів зупинити її, але вона занурилася у воду раніше, аніж я встигнув щось їй сказати. Якщо не може навіщо робить. 

Нічого не залишалося як піти за нею. У нас не так багато часу, щоб все дізнатися і повернутися назад. 

Вона не змогла перетворитися. Її ноги так і залишилися людськими, але через прокляття вона виглядала лячно, як морське чудовисько. 

Говорити ми не могли, тож зараз потрібно було як найшвидше досягнути дна, я взяв її за руку, яка була наче розпечена. 

Я знав, що озеро глибоке але ж не настільки…ми спускалися все нижче і нижче, але навіть натяку на дно не було. 

Нарешті стало видно будинки, такі, які я часто бачив в місті у якому ми народилися. А історія ставала цікавішою. Та що було ще дивніше, щойно торкнувся дна, ноги знову повернулися. 

 – Селестра? – та ще більш враженим я став, коли побачив, що луска яка вкривала майже все її тіло через прокляття зникла. 

Тесс. А я думала, що в неї просто образ такий, що вона носить одяг оверсайз, а насправді вона хотіла приховати прокляття. 

Лисиця. Ну спочатку ж так і було, чи не так? 

Еліс. Точно, ніхто з нас

Асін. Я знала і хотіла аби й ви теж. 

– Що таке? – сказала вона, а тоді опустила свій погляд і завмерла, – це місце, хочу якнайшвидше його покинути, – прошепотіла вона з тривогою. 

Я кивнув і вперше ми не стали сперечатися, а поспішили на пошуки відповідей. Придивившись стало зрозуміло, що більшість будівель створена на давній манер, а не сучасний, то ж можна зробити висновок, що воно збереглося у своєму первозданному вигляді. 

Усе було порожнім, скільки б ми не просувалися цими вуличками тут нікого не було. 

Наче місто привид. 

– Моторошно, – тихо відповіла Селестра. 

Навіть порушувати цю атмосферу не хотілося, бо здавалося, наче розбудимо щось небажане. 

– Так, варто знайти той замок у якому мали відбуватися події, але його досі не видно, – невдоволено пробурмотів я. 

Вона усміхнулася, а тоді потягнула мене лише у їй відомому напрямку, але я здогадувався. Варто знайти місце поклоніння місцевим богам, адже саме їм молилася та князівна. 

Якщо подумати, який тоді приблизно був рік? 

Чомусь я думав, що воно з'явилося в роках так тисячних. Чи я помилявся і дата значно значно давніша? 

Ми йшли віддаляючись від міста і наближаючись до стежки, яка могла б привести нас в ліс, якби дерева тут росли. 

Та їх тут не могло бути. 

– Прийшли, – мовила Селестра благоволійно, і ми зупинилися перед ідолом невідомої богині. 

Від погляду на яку у мене з'явилося нехороше передчуття, а відповідь яка крутилася на думці не хотілося сприймати як правду. 

– Але чому, інших варіантів не було чи що? – глянув на Селестру, здогадуючись, що вона як завжди має на все відповідь. 

– А вона не знала, – не стала замовчувати, а тоді продовжила, – і я теж, лише знала, що дійшовши сюди знайду розуміння. 

А потім сталося те чого я справді не міг очікувати. 

Селестра почала молитися. 

– Що ти робиш? – здивувався її діям, адже знав її як найвірнішу послідовницю Морської богині. 

Вона навіть служила їй довгий час поки не прогнівила тим, що порушила основний закон. 

Хоча може тепер Селестрі втрачати уже нічого, тож яка різниця наскільки ще нижче вона впаде. 

– Знаєш, потрапивши у інший світ починаєш молитися їхнім богам, як гадаєш чому? – запитала вона, легко вловивши презирливість у моєму погляді. 

Сама ж вона задоволено і переможно посміхалася. 

– Бо тих, які існують в цій не факт, що є там, – відповів, зрозумівши до чого вона хилить. 

– Саме так, – підтвердила вона, – не важливо кому молитися, більш важливим є те, щоб мене почули, тож не заважай, – зміряла мене своїм вбивчим поглядом від якого завжди хотілося відсахнутися. 

Шкода, колись її очі сяяли життям і щастям. Як легко усе ж зруйнувати свою долю і як важко повернути усе на свої місця. 

Через деякий час вона повернулася до мене зі зблідлим обличчям. Від її попереднього погляду не залишилося і сліду. 

– Нам потрібно повертатися, – сказала вона так, наче від цього залишилося чиєсь життя. 

– Селестро…– я обернувся і побачив, що місто знову змінилося, – що відбувається? 

Шлях до відступу зник, а ми опинилися в пастці і тепер потрапити назад було надзвичайно складно. Але нам потрібно було зробити все для цього.