Розділ 11. 1. Коли оживає правда.

Святкування було у самому розпалі, і тоді коли цього найменше очікували парадні двері розпахнулися і всередину ввірвалися озброєні воїни від чого я інстинктивно закрив Фіону собою. 

– Біжи і знайди інших, – серйозно сказав, не даючи їй можливості заперечень. 

– Тільки не кажи, що ти їх затримаєш? – не повірила Фіона. 

– Просто біжи, – відштовхнув її, більше нічого не відповідаючи. 

Часу на таку маячню не було. Я кинувся у протилежний бік, але відчув як моє тіло перестає мене слухатися і я проти волі йду у зовсім інший бік.  

Не хочу! Мені потрібно у інший бік. Та противитися цьому не виходило, мозок повністю затуманився. 

– Зберися, Моррейн, – поруч з'явився охоронець в масці, суворо звертаючись до мене. 

Я майже не впізнав його, настільки він відрізнявся від свого звичного ідеального образу і виглядав навіть грізно. 

– Знаєш Іме, якщо ми реально тут вижевемо, то я назву тебе своїм другом, – не думав, що колись справді буду радим його бачити. 

– Заціпся, – буркнув він, оцінюючи ситуацію і пильно дивився за тим, щоб до нас ніхто не наблизився. 

– Це моя фраза, друже, – не втримався я під його поглядом і одразу ж повернувся до важливішого. 

Він зміряв мене невдоволеним поглядом, але коментувати не став, лиш пояснив, що нам варто прорватися до бокового виходу. 

– Прийнято,  рішуче заявив я. 

А мені варто було б струсити пил зі своїх навичок. Адже я теж не зовсім нездара. Та дивувало інше, як у нас виходило працювати настільки синхронно? Ким ми мали бути у цій історії? Я думав він іноземець і я б не мав його знати. 

– Тепер наші шляхи розходяться, Моррейн, – сказав він і вклонився, коли усе завершилося і ми змогли потрапити у потрібне місце. 

І що це значить? Я в тих їхніх корейських традиціях дерево дуб, але мабуть щось хороше. 

– Ем…ну до зустрічі, – аж занервував від такої уваги я і вже хотів чкурнути в інший бік, коли дещо згадав, – а і цей кумао, чи як там у вас дякую буде, – навіть сам зійшов до того, щоб ледь схилити голову і тоді вже справді побіг. 

– Тримайся, Моррейне, – знову як і Реджі кинув він мені на прощання. 

Та на що ці двоє все натякають, чого я там ще не бачив. Але тоді я дещо згадав…Інна і Айзек загинуть у тому видінні, Брі також, щодо сестри невідомо. І якщо про перших двох може потурбуватися і Ім, гаразд Ім Ші Йон, а от Брі варто знайти негайно. 

Реджі тут немає, щоб допомогти. 

Я швидко побіг підіймаючись усе вище і вище аж поки не опинився на вежі де стояла молода дівчина, яка збиралася стрибнути вниз. 

– Брі ну ти ж не зробиш цього? – протягнув я запитально і якось як там мій тон описати, а байдуже. 

Вона не відповіла нічого, здавалося й зовсім не чула мене, як я тоді. 

Тоді може спробувати її затягнути назад. 

На щастя вона не пручалася. 

– Брігель ти зможеш йти? 

 – Хто ви і що тут робите? – натомість запитала вона, не впізнавши мене. 

І ця туди ж само. 

– Він направив мене до вас, – не вдаючись в деталі втомлено зазначив я. 

– А ясно…можу, не хвилюйтеся, – пробурмотіла вона і першою пішла вперед. 

Тепер варто направитися вниз. Адже потрібно знайти вихід. А ще я мав уникнути смерті у цьому видінні, чого б це мені не коштувало, хто знає чи зможу повернутися у протилежному випадку. 

Спочатку варто прослідкувати аби Брі ще нікуди не вляпалася, але відчув знову те саме відчуття втрати контролю. 

“Зовсім совість втратили” 

І найгірше навіть допомоги попросити було ні в кого. Краще спробувати самостійно повернути контроль поки не стало надто пізно. Зараз я йшов зовсім іншим коридором кудись вниз. 

Отже, час ще є. 

Вдихнути і видихнути. 

Сфокусувати погляд на чомусь найбільш чіткому і те, що допоможе прив'язати себе. 

А тепер затримати дихання, чекаючи поки мозок почне плисти ще більше, а тоді повільно повернути контроль. 

– Томасе, хіба ти тут мав бути? – почув знайомий голос і нарешті зміг вдихнути повітря. 

Селестра. 

– А власне байдуже, нам потрібно в залу аби дізнатися чим усе завершилося і врятувати Фіону. 

Не знаю, чи можна їй довіряти, зважаючи на роль, хто знає, що саме вона мала зробити в оригіналі. 

– Я можу контролювати себе, але ще ми з Арвіном таки дізналися у чому загадка міста і найцікавіше воно досі існує. 

Я зупинився і притулився до стіни, яка навіть через одяг була занадто холодною і подивився на неї більш пильно, ніж раніше. 

– У сенсі? Що ти щойно…

Я не встиг договорити, бо земля чомусь почала трястися. 

Ні у цьому регіоні точно не могло бути землетрусу, отже це щось інше. 

Вона простягнула руку і я вдячно її прийняв. Без зволікань ми направилися в залу як вона й сказала. Усі інші вже були там, лише мене й Селестри не вистачало. Тепер у їхніх очах читалося усвідомлення, але разом з тим абсолютний всепоглинаючий жах і відчай. 

“Ну…ми ж не можемо…і справді…Всі Тут Померти” 

Я ще занадто мододий для цього. 

 – Що відбувається? – прошепотів я. 

– Кара Богів, – усміхнулася Селестра, – хто б сумнівався, що боги ніколи нікого не почують і можна було здогадатися, що це ніякий не порятунок. 

Але за що? Хіба ці люди зробили щось погане. Я подивився як більшість зібралися в центрі, наче смиренно чекаючи своєї долі. 

І тільки Фіона, мабуть, тут вона була тією самою князівною виступила вперед. 

Отже, вона не просила про порятунок, а мала стати жертвою аби інші вижили, хоч якось. 

Останнє, що я почув були слова, наче завершення самої легенди. 

“Вони стали забутими назавжди, зниклими для всіх і так ціну було сплачено” 

Це божевілля, нарешті мало завершитися. 

Повернення стало ж не крашим, ніж саме потрапляння і мабуть ми ще довго не відійдемо від цього. 

Тесс. У мене лише одне єдине питання – навіщо я це писала?