Розділ 10. 1. Для Селестри.

Томас

Знадобилося трохи часу аби знайти її. Селестра вміла добре ховатися, наче як той предмет інтер'єру, який можеш не бачити навіть стоявши поруч. 

Або ключі чи ще щось таке, що буде спокійно лежати на найвиднішому місці, а ти обшукаєш усю хату і не знайдеш. 

І у цьому й була фатальність Спостерігачки. Ти стаєш Тінню аби знати все. 

Лисиця. Як гарно сказано…мені подобається. 

Тесс і Еліс. Як сумно, але так правильно, що аж боляче. 

Асін. Ідеально. 

Тепер варто подумати над тим, куди вона могла піти. Кімната не підходила, вона була трохи задалеко, ванна чи вітальня, надто банально. 

Тоді залишалося лише одне місце.

– То ось чому ти не хотіла аби він був з тобою, – сказав я тихо, коли вийшов на терасу. 

Вона вкрилася пледом і сиділа обійнявши коліна задумливо вдивляючись у далечінь. 

Здається, Селестра навіть не почула мене. 

– Хмаринко, ти тут? – запитав ще раз. 

Вона нарешті підвела на мене відсторонений погляд і я ледь здригнувся, бо вона дивилася наче крізь мене. Це було й справді лячно. 

– Він що зрадив тебе? – запитав прямо, хоч знав, що у чужі справи не варто лізти. 

– Ні, – усміхнулася вона, але так гірко, що самому боляче стало, – це я зрадила його, а він пробачив. 

Я відчув себе зовсім не у своїй тарілці. Навіть здогадатися не міг щодо такого сюжетного повороту. 

– Здивований? Впевнена, що це так, адже, хто б міг таке від мене очікувати? – вкрадливо подивилася вона і опустила очі додолу. 

– То тобі соромно, чи що? – перепитав я натомість, – і ти не хочеш бачитися з ним, бо звинувачуєш себе. Той з ким ти зрадила, хоч був вартий…

Я не встиг договорити, бо вона голосно й щиро розсміялася. У неї аж сльози з очей виступили. Може вона божевільна, якщо у неї емоції так швидко змінююється. Я сів навпроти.

– Прадавня Богине, ну ти й даєш, Томасе. Серйозно, думала, що ти зрозумієш, чого стосувалася зрада. Я не можу…– а тоді зжалилася над моїм розгубленим виглядом і нарешті видушила з себе крізь сміх, – інформацію, я продала інформацію і таким чином він втратив своє становище, а моя родина навпаки піднялася. 

Я зітхнув. І справді варто було зрозуміти одразу як діє наша Хмаринка. 

– То це того варте було, чи ти усе ж шкодуєш? – поцікавився серйозним тоном. 

Вона знову спохмурніла і декілька хвилин мовчала дивлячись на ліс, який все ще був темним, хоч вже й світало.  

– Не знаю, – нарешті сказала вона, – мій батько нарешті похвалив мене, сказав, що я принесла їм велику користь, але родина Арвіна так добре до мене ставилася, я б точно була щаслива там, – сказала вона і з ностальгією усміхнулася, занурюючись у якісь свої спогади, а потім зрозумівши, що бовкнула зайве різко перевела тему, – а взагалі завжди було цікаво, чому ви називаєте мене Хмаринкою, скільки б не думала, а зрозуміти не можу. 

Я теж хотів, щоб Терза мене визнала, але б точно не зробив для неї чогось незаконного, та й виявилося, що Операції достатньо. 

Але, мабуть не Селестрі. 

І хоч зараз вона виглядала цілком мило і безпечно, але не потрібно забувати, що вона страшна людина. Навіть, якщо не брати до уваги її історію. Вона могла легко використати будь яку інформацію на свою користь і залишаючись в тіні знищити кого завгодно. 

Вона часто це робила на анонімному каналі, адже зрозуміти, що написала вона, можна було лише, якщо сама скаже. 

– Бо ти як Хмаринка, яка пливе небом, а тоді опускається на землю дощем і знову повертається назад. Ну кругообіг…– почав імпровізувати на ходу я, але цього разу ідеальний трюк не спрацював. 

– А якщо серйозно, – перервала мене вона, одразу розкусивши брехню. 

– Я серйозно, – спробував запевнити її я, але здався під цим її виїдаючим душу поглядом. 

Неохоче я таки сказав правду, хоч здогадувався, якою буде її реакція. Та вибору у мене зараз не було. Продовжу вигадувати і тоді можна забути про власний спокій. Втопить і не помітить навіть, а у мене все життя зіпсується. 

Або не дай Бог на зло мені скаже Фін про мої почуття. 

– Якщо серйозно, то ти наче хмарне сховище у якому може бути навіть те, про що ти вже сам давно забувся. Ну і ти надто сіра і похмура. А Хмаринка…це, щоб згладити кути. 

– І точно не для того, щоб образити, – протягнула вона і вже хотіла сказати щось ще, але я швидко її перервав. 

– Навпаки це прояв нашої щирої прихильності. 

Вона здивовано подивилася на мене не довіряючи моїм словам, але це була правда, яку їй давно варто було сказати. 

Селестра, мабуть, уперше за час нашого знайомства виглядала збитою з пантелику і повністю розгубленою. 

– Це жарт такий, знаєш не смішно? – не зрозуміла вона, і після мого кивка продовжила, – але ж хіба я заслуговую доброго ставлення просто так, і я ж не завжди чинила гідно…

Я знизав плечима і подав її руку. 

– Авжеж, і ти багато чого для нас зробила, – а тоді усміхнувся, – тільки ти хоч не закохуйся в мене. 

– Говорить той, хто навіть нічого не може сказати Фіоні, – нарешті її обличчя розслабилося, а потім її очі неочікувано зблиснули азартом. 

Руку мою вона так і не відпустила. 

Тому ми разом і зайшли, бо що ще залишалося. Погляд Фіони ніяк не змінився, хоча побачив, що вона стукає пальцями по підлокітнику, а отже їй це таки не сподобалося, але вона не розуміє чому.

У інших він варіювався від здивованих до роздратованого…в Арвіна. 

– Хей, куди це ти мене втягнула? – обурився я. 

– Та я ж не знала, – мовила вона у своє виправдання і поспішила сісти. 

– І як ти це зробив? – поцікавилася Інна і звернулася вже до Сел, – ми вже думали, що так легко не повернешся або й взагалі поїдеш.

– Ну у нього вийшло підібрати правильні слова. А ще я хочу сьогодні витратити час на те, щоб дослідити цей маєток, – здається вона вирішила вести себе вільніше і це радувало.