Екстра 1. Брігель.

Я гарячково перевертала кожну поличку, але нічого не могла знайти. Перевірила усе, навіть під одягом в шафі. 

– Де ж він! – прошипіла я. 

Спробувала вдихнути і видихнути і ще раз перевірила усі полички, а потім згадала, що могла сховати його під матрацом. 

– Ти часом не це шукаєш? – на порозі стояв Реджі і усміхався як завжди, а в руках тримав той самий злощасний щоденник, винуватець усіх моїх бід в минулому, а зараз те, що я воліла б мати найбільше. 

Адже це єдиний місток в місце, яке я так хотіла відвідати. 

– Віддай, – попросила я. 

– Забери, якщо хочеш, – підняв руку ще вище, так щоб мені було складно дістати. 

Була б у кращому настрої  можливо підіграла б йому, та зараз він потрібен був мені тут і зараз. Церемонитися я не збиралася. Без зайвих слів підійшла ближче і притиснула його до дверей. 

– Брі? – розгублено прошепотів він і цього вистачило аби бажана річ опинилася в мене. 

Тепер залишалося знайти потрібний запис, але я з розчаруванням зрозуміла, що усі записи зникли, наче їх і не було. 

– Анде, – прошепотіла я, – Сольма…та який сенс тоді, якщо ними більше не можна користуватися. 

А якщо, зробити інакше. Дістала ручку і почала швидко записувати. 

– Студентко Амаль, може поясните свою поведінку? – сказав Реджі неочікувано перейшовши на повністю офіційний тон. 

Це чомусь засмутило. Цікаво він обурений її діями чи наляканий. І справді він же так відчайдушно хотів врятувати життя звичайної другорядної героїні. 

– Поясни, що трапилося? – сказав більш жорстко і струснув її за плечі, – ти ж була спокійною, що на тебе найшло? – вона підвела на нього погляд і він усе зрозумів, – ти прикидалася, – констатував факт. 

Тепер йому все стало очевидно. 

Вдихнула і видихнула, а тоді нарешті заговорила. 

– Я не хотіла аби інші дізналися те що прочитала. Мені надіслали повідомлення, та добре, що нікому не показала. 

Він як завжди не став лізти і як тоді опустившись перед нею навпочіпки і взявши її руки в свої тихо поцікавився. 

– Ти розповіси мені, чи я теж не маю знати? 

Вона не могла протистояти його пильному погляду, який і справді нагадував котячий і чому ж вона одразу не здогадалася. 

– Так, це була перша дівчина і вона сказала, що помічала у ньому багато дивних речей. А ще наче його шантажували. З її слів він виглядав як людина за якою щомиті мають з'явитися колектори, – таки відповіла я, хоч і не певна, що насправді мала. 

Реджі подивився на мене з цікавістю, чекаючи як я це все продовжу. 

– Але найцікавіше він просто зник. Через рівно чотири і один місяць, і вона не змогла його ніде знайти, хоча познайомилися вони в інтернеті, – додала вже впевненіше. 

– І що тут такого, щоб ризикувати собою, – він підвівся і відійшов до вікна, – не розумію…– протягнув він.

Я ледь всіхнулася так як навчилася цього від Тесс і Еліс і не стала відповідати. 

– Ми ж це і так знаємо, – продовжив думку мій фамільяр, а тоді обернувся до мене і погляд його осяяла здогадка. 

Він був надто розумним, тож точно не опустив би цього факту. 

Тесс. А чого я не догнала про що вони говорять, якщо я авторка цієї книги. 

Користувачка Еліс повернулася в чат. 

Еліс. Може це ти прийомна?

Тесс. Заради такого й вернулася. Я розчарована. Так ти в темі? 

Еліс. Ні, я така сама як і ти. Вся надія на тих двійко. 

Лисиця. Які люди, то ви реально не в курсі, чи комедію ламаєте? 

Тесс. Хіба трагікомедія. 

Користувачка Асін повернулася в чат. 

Асін. Гараздечки, побуду тут ще трохи. 

Тесс. Та невже…

– Гаразд, роби, що хочеш, але цього разу я піду з тобою, – пильно подивився він мені в очі і я кивнула. 

Я б і сама йому запропонувала, бо після минулого разу мене ще досі тіпало при згадці того триклятого місця. 

Тож тепер я слухняно взяла його простягнуту руку і почала читати сцену, яку відтворила зі спогадів і через деякий час розплющила очі вже в тому самому місці. Усе було ідентичним.

Це була темна кімната, огидна і надзвичайно прекрасна водночас. Усе було у незвичайних відтінках від синього до майже чорного як найтемніша ніч. 

Я здригнулася і відійшла у тінь, щоб можна було роздивитися довкола, і аби ніхто не побачив мене. 

Стеля приміщення, наче губилася десь далеко у височині. А світло надавали дивні мерехтливі і дуже тонкі ланцюги, які тягнулися до чоловіка на троні. 

Морфей. Ректор Академії Сновидінь. 

Я вже знала, хто переді мною. 

Тільки цього разу без Дельфі. 

А я ж так хотіла її врятувати, а виявилося…що ж сестро, я допоможу тобі востаннє. 

– А ти справді вважаєш, себе головною героїнею, якщо так просто прийшла зустрітися зі мною знову, – промовив він розслаблено сівши на своєму троні, – ще й фамільярчика свого притягнула. От вже не думав, що коти можуть бути вірними як собака, – жорстко розсміявся він. 

Краєм ока глянула на Реджі, але той навіть не здригнувся від такої глибокої образи. Навпаки, його відповідь здивувала і мене. 

– Вважайте як забажаєте, ректоре. Хоча мені цікавіше як буде поводитися ви, коли інші дізнаються правду. Точно, не так легковажно, – кинув він шпильку в його бік, а я здивовано глянула на нього, яку ще правду я не знаю. 

Думала, що уже довідалася достатньо аби перемогти, але виявляється мені ще далеко. 

– Це ми ще побачимо, – заперечив ректор, а тоді подивився на мене вже інакше, – то що ж такого трапилося, що ви наважилися ще раз прийти сюди. 

Я набрала в легені достатньо повітря, а тоді відповіла з легкою усмішкою. 

– Заберіть душу однієї людини в обмін на звільнення Дельфініум, – і без жодної краплі страху подивилася йому в очі. 

Він підвівся з місця і підійшов до мене ближче, через що Реджі одразу став переді мною, щоб захистити в разі чого.