Розділ 4. 1. Одна сторона правди.

Томас

Насамперед ми переклали текст на корейську. Це зайняло трохи більше часу, адже текст мав виглядати правильно і без помилок. 

Щоб відповідь надійшла швидше ми вирішили додати що Фіона теж з ним почала зустрічатися, опустивши той факт, що запропонувала вона першою. 

Простіше було дівчатам, вони як виявилося трохи її знали. А мені довелося переступити через себе і попросити допомоги в сестри. 

 – Інколи мені здається, що ти мене боїшся,  – а потім перечитавши мою писанину, схопилася за голову,  – пиши англійською чи німецькою, на крайній випадок, але це...ні, очі б мої не бачили цей жах,  – і з цими словами вона простягнула мені телефон. 

Я що винен, що ніколи таким не цікавився. Всі мої знання про цю країну скорочувалися до  – ну це десь в Азії біля Японії і Китаю, а і там є отой їхній к поп і дорами. А і столиця  – Сеул. 

Тесс. А я колись знала столиці всіх країн, мені тепер сумно. 

У всіх інших справи йшли краще, а ті, хто не знали, брали приклад з мене. 

 – Готово,  – буркнула Селестра і першою поспішила на вихід, тримати її ніхто не став. 

За нею оживилися і інші, поступово натискаючи кнопку надіслати і виходили з приміщення. 

Я ж залишився сидіти довго вдивляючись в екран. Чи правильно ми робимо насправді? Чи не потрібно насправді як і казала Асін залишити її в спокої, але все ж...

 – Ти йдеш?  – поцікавилася сестра. 

 – Так,  – кивнув і рішуче натиснув. 

Повідомлення надіслані  – залишилося дочекатися відповіді. Коли ми вийшли, на коридорі залишилися лише Інна, Флав, Брі і Дельфі. З того, що я знав вони мали піти гуляти з Фіоною. 

 –  Вибачте, я мушу декуди сходити?  –  сказала Брігель, глянувши на телефон схвильовано,  – передасте Фії, що я трішки запізнюся,  – сказала вона іншим і швидко побігла вниз сходами. 

 –  Дивно,  – протягнула Дельфі занепокоєно дивлячись їй вслід. 

Після того, що сталося ми досі постійно хвилювалися, що вона знову зникне чи піде не попрощавшись. Це було не тим, що могло пройти надто швидко. Тому я усе ж передумав і попростував у той самий бік. 

Яка різниця через який вихід? 

Вона ще нікуди не пішла, стояла, збираючись стрибнути вниз. 

 –  Усе гаразд?  –  поцікавився я, зупинившись поруч. 

 –  Та досить вже ставитися до мене як до дитини. Тоді я зробила такий вибір лише через інших і вважаю його цілком правильним,  –  твердо заявила вона,  –  ах точно, я в Київ зараз мені потрібно зустрітися з авторкою,  –  пояснила і наче лише чекала цього моменту ступила крок вперед, зникаючи у хмарах. 

Наша академія працювала ще й як специфічний портал з якого можна було потрапити в будь який куточок України, головне знати як виглядає те місце аби не опинитися у якомусь лісі чи в горах. 

І ні, це я не про себе…лише загальні випадки. 

Відповідь прийшла не одразу. 

Але ми зробили усе можливе, тож тепер потрібно лише чекати. Я довго думав над тим як зробити правильно, але усе ж переслав повідомлення Фіоні. Подруга повинна знати до чого їй потрібно бути готовою. 

Фіона. Я напишу сама. 

Томас. Не потрібно. Не навантажуй себе зайвим, тобі не можна хвилюватися. 

Надіслав їй емоційне голосове, турбуючись за неї. Знаю, що Фії це не сподобається, але нас достатньо, а вона хай насолоджується життям. Про що я їй і сказав. 

Фіона. Гаразд, ти ж стоятимеш на своєму. Тож, принаймні, тримайте в курсі події. 

Змирилася вона і я відчув полегшення. 

Я вже хотів вимкнути телефон, але тут спливло нове сповіщення. Дельфі. І одне коротке слово “Готово”

Ми думали, що потрібно буде чекати тиждень чи навіть більше, але зараз була лише восьма вечора. 

А хоча чекайте, як ми могли забути про різницю у часі? Це ж майже як з Америкою. У них день, коли в нас ніч. А якщо правильно згадав, то десь 9 годин. 

Серйозно…І чому Брігель і Дельфі нічого не сказали. Але головне, що тепер можна буде щось дізнатися. 

Зустрілися ми наступного дня в одній з веж Академії. 

 – І що там у тебе?  – нетерпляче запитав я, щойно вона пройшла всередину. 

Як завжди надто вже високомірна і якби я не знав, яка вона людина насправді ніколи б не хотів мати з нею справу. Бо перше враження вона справляла неприємне. 

Вона не поспішала з тим, щоб все розповісти, наче щось заважало їй. Дельфі довго мовчала, та не витримавши наших поглядів таки почала говорити.

 – Дівчину звати Юн Соль. І вона розповіла, дещо надзвичайно шокуюче і жахливе. Ах у мене навіть язик не повертається таке сказати,  – відповіла вона скривившись. 

 – Чого ж тоді просто не надіслала?  – поцікавилася Кора, склавши ногу на ногу. 

 – Можливо тому, що якщо Дельфі так реагує то це не можна показувати іншим,  – огризнулася Флав. 

Це була єдина людина, яку вона терпіти не могла, хоч з усіма іншими була привітною. 

Тиша в приміщенні була такою, що її можна було б різати ножем і настільки некомфортною, якої я ще ніколи не відчував. Звик бути тим, хто завжди її заповнює, та зараз здогадувався, що не час для жартів. 

“Готово”  – відписала вона їй перед тим, зробивши скрін. 

Я не розумів корейської, але швидше за все вони домовлялися про те, що та дівчина видалить своє повідомлення щойно Дельфі його прочитає. 

Але саме повідомлення, мабуть, назавжди відбилося у наших спогадах. 

“У той день він мені щось додав у напій. Інакше я не можу пояснити чому нічого не могла ясно згадати на ранок. Але потім сталося дещо гірше, один мій знайомий показав мені одне відео і запитав чи не я це на ньому. Авжеж я не підтвердила”