Пролог

Цей день уже точно не міг бути гіршим. 

А починався так, що цілком міг бути в списку найкращих. Фіона встала з самого ранечку, незадовго до того як продзвенів будильник. То ж мала достатньо часу аби неспішно прийняти душ, потім поставила чайник і за цей час зробила собі сніданок. 

Це було навіть дивно, що вона не бігає по кімнаті у пошуках усіх необхідних речей. 

Випила каву додавши свою улюблену корицю, доїла омлет і почала збиратися. 

Одягнула білий брючний костюм, який вона вважала щасливим і взявши усі необхідні документи поспішила на зупинку. 

Увесь час поки вона йшла її не покидало відчуття, що вона щось забула. Але ж усе мало бути на місці. 

І ні, щоб перевірити сумку одразу і не покладатися на свою пам'ять. Та де там...

Ще здалеку побачила, що ліфт досі на ремонті. Уже тоді можна було зрозуміти, що це якийсь знак, та вона просто побігла вниз сходами. 

Згадалися часи, коли вони жили без світла. У такі моменти вона дуже шкодувала, через те, що мала власну квартиру...на шостому поверсі.

То ж Фіона мовчки ковтаючи слова роздратування бігла вниз. 

Лише коли вона зайшла в автобус і відкрила сумку, щоб дістати сітікард побачила, що телефону немає. Варіантів дій було три. Їхати так, повернутися по телефон, але чекати наступну маршрутку чи на крайній випадок попросити водія почекати...

Але навіть її прохання б і виконали, простіше було повернутися, аніж відчувати себе винною чи потім шкодувати, що без телефону. 

Вона пригнічено пленталася додому, вже думаючи над тим як їй зараз доведеться подолати усі ті сходинки. І чому одразу не перевірила? Але що вже говорити? 

Наступна маршрутка мала бути десь через годину, тож часу у неї тепер було вдосталь. Цього разу вона прихопила усі документі, які могли б стати в нагоді, бо вертатися знову вже занадто. 

Час був втрачений. 

Вона важко зітхнула і почала чекати в черзі, а далі через деякі проблеми довелося затриматися на довго. 

Коли Фіона вийшла на вулицю вже темніло, а дощ лив як з відра. Подивилася вверх на сіре небо, яке водночас лякало і захоплювало, а потім вниз на свій білий одяг і балетки. 

"Ноги, одразу стануть мокрі, якщо піду зараз" 

Важко зітхнула і дістала телефон, задумуючись над тим, щоб викликати таксі. Але потім сама й передумала. Не в таку погоду...ні в якому разі. 

Якщо подумати, річ через, яку вона запізнилася майже не була їй потрібна. Вона пройшла всередину і почала чекати. Ніщо не триває вічно і цей дощ теж колись завершиться. 

Фіона стала біля вікна і спостерігала. Щойно припиниться або ж стане дрібнішим піде додому. Минуло десять хвилин, двадцять трохи більше, та вона все ще невідривно стояла і дивилася вперед. 

Ніхто з її знайомих, окрім Томаса звичайно, не знав правду про те чому вона так боїться дощу. 

Зараз вона йшла вулицею, обережно обходячи калюжі і вже вкотре хотіла просто йти так і байдуже, ноги можна помити. Не захворіє вона так швидко. 

Вона оглянулася по сторонах, сподіваючись, що нікого немає поруч і побігла по калюжах, наче мала дитина. Ніколи їй ще не було так весело, як зараз. 

Хоча вигляд її бажав кращого. 

Цікаво, чи можна буде ще врятувати її одяг? 

Вона якраз переходила дорогу, коли не встигнула побачити авто, яке їхало ліворуч від неї і тепер стрімко наближалося. 

Фіона застигла. Знала, що має зрушити з місця і спробувати врятуватися, та зараз застигла на місці, не маючи змоги зробити, хоч крок. Відчула як легені стискає. Ще лиш цього не вистачало. Спробувала вдихнути, та зробити це було складно.

– Я навіть не встигнула ні з ким попрощатися, – глухо прошепотіла вона. 

Усе сталося надто швидко, що вона навіть зрозуміти не встигнула. Хтось з силою потягнув її назад.

Вона спробувала вдихнути, але все ще не виходило. Пережитий стрес, був сильнішим, аніж думала спочатку.  

– З вами усе гаразд? – запитав він англійською і занепокоєно, а потім вона не зрозуміла жодного слова, бо він продовжив корейською.  

"Наче дорамна сцена" – пробігла думка, хоча варто дякувати Богу, що послав їй рятівника. 

Відповісти не змогла, тільки швидко дістала з сумки інгалятор. Зараз це найважливіше. Один вдих, другий...і світ нарешті став усвідомленим. 

– Камзамніда, – вона відступила крок назад, – ви врятували мені життя, камзамніда, – знову подякувала і вклонилася. 

Він не ставив зайвих питань, і це було найважливіше зараз. Вона не хотіла розповідати про свої проблеми. 

– Яке полегшення, – відповів він корейською, а тоді замявся і дещо не впевнено запитав, – ви зараз куди? Чи не було б краще, якби я провів вас і далі, ви ж так і не перейшли дорогу? – на одному подиху випалив він. 

Фіона кивнула. 

– Це було б вельми доречно, – прошепотіла вона, зустрівшись з його карими очима з незвичним золотавим відтінком. 

Їй і справді зараз було надзвичайно страшно робити це вдруге, то ж вона навіть дозволила взяти себе за руку. Усе що завгодно аби лише це жахіття завершилося. 

– Ви зможете дійти самі? – поцікавився незнайомець. 

– Так, дякую вам за все. 

– Будь ласка, – сказав він і вони попрощалися. 

Яка вірогідність, що вони взагалі могли зустрітися ще раз? 

На її думку – рівна нулю. 

Тому вона навіть і подумати не могла, що зустріне його в Академії Сновидінь. Стояла біля вікна і саме шукала потрібну річ, коли почула чийсь голос поруч. 

Здивовано обернулася не вірячи тому, що чує. 

– Це ж ви, чи не так? – запитав він стурбовано, – дорогою додому більше нічого не трапилося? 

Та ну...вона так і завмерла на місці, не знаючи як реагувати і лиш змогла тихо відповісти. 

– Так, а ви тут що робите? – запитала швидше, аніж встигнула обдумати. 

– Навчаюся, – знизав плечима він і представився, – Ім Ші Йон, другий додатковий курс.

– То ви ще й мій сонбе, – мозок був готовий вимкнутися від того, що нової інформації була занадто багато.