Глава 19

Меліса

Кожен з нас хоча б раз в житті відчував тягар провини. Вже шість місяців  я щодня засинаю з нею і просинаюсь. Це стало моєю основною емоцією в житті.

Я бачу Рея лише одну хвилину в день. Його офіс знаходиться поруч з моїм. Ми щодня перетинаємось на парковці, вітаємось, але він навіть не дивиться на мене. Сухо вітається та йде геть.

Його оточують четверо охоронців, які не дають незнайомцям й кроку зробити йому назустріч.

Перехід в наш світ не зашкодив чоловікові. Він все такий же багатий. Його ювелірна компанія приносить чималий дохід в казну держави, та  йому самому теж. І хоч я досі погано розумію, як таке могло статись. Він же не мав жодних якорей  в моєму світі для того, аби жити таким життям, але реальність була саме такою.

Бабуся Аеліти мала рацію. Він забув мене. А найвищу ціну заплатила лише я одна. Я дивлюсь на нього й не можу позбутись від відчуття, що втратила щось, що було цінним для мене. 

Я не чую більше слів “моя хороша”. Не чую ударів його серця. Не чую його м’який сміх. А він сміявся навіть коли я намагалась його вдарити. Ніколи не бив у відповідь. Знав, що мені треба до нього звикнути.  Терпів перепади настрою та образи, але жодного разу не нашкодив мені.

Так, я повернулась. Повернулась назад  в сірі, картонні будинки, які були позбавлені радісних емоцій. За якими не ростуть фігові дерева. З мого вікна, яке навіть не було вітражним, не видно гір. І вже точно надворі  не літають срібні дракони.

Щодня я приходжу додому і дійсно повертаюсь в реальність. Ту, в  якій я одна. Чи то просто я завжди була однією?

Рейнгард мене дратував, але поруч з лускатим драконом в мене ніколи не виникало відчуття самотності. А зараз воно згризає мене зсередини. Змушує битись об стіни, шукати те, що втратила. Знайти та повернути собі.

— Обережно, — чую знайомий голос, який щоранку бажає мені гарного дня. — Ви не забились?

Рей, присідає біля мене та протягує руку. Я підсковзнулась. Задумалась, не дивлячись куди йду. Зіткнення майже не відчула, аж доки не почула його голос.

— Ні, все нормально, — відчайдушно хапаю його руку, відчуваючи її тепло. Рей обережно підіймає мене, тягне на себе. Погляд не опускає продовжує оглядати. 

Чоловік шукає на мені всі видимі та невидимі ушкодження. Напевно я досить довгий період не відповідала йому і він зробив висновок, що я добряче стукнулась.

 — Дякую, що допомогли.  Не варто хвилюватись. 

Я швидко говорю, щоб прозвучало більш-менш правдиво.  Але нічого не можу з собою зробити, коли слова починають плутатись. Голос тремтить. Я вже й забула як це - бути до нього настільки близько, відчувати на собі його подих…

Не встигаю зрозуміти, що відбувається, коли його рука потягнулась до мене.  Він стирає одиноку сльозу, яку я не змогла втримати.

Виявляється я втомилась. Втомилась жити звинувачуючи себе. Можливо, якби не мій страх у нас могло б щось вийти. Але тепер нам не перевірити. Це зараз він шкодує мене, бо я впала на його очах, але хто я така для нього, щоб відомий ювелір звернув на мене свою увагу?

— Моя хороша,  — знову лунає над головою, а я опиняюсь в міцних чоловічих обіймах. Плачу так, що здається й дихати перестаю. Мені шкода його, шкода себе… — Чому ти так гірко плачеш? 

Я завмираю. Мені здалось?

— Що ти…

— Я не збирався сьогодні підходити, — він гладить моє волосся, нас не видно через четвірку його хлопців, які закривають огляд занадто посіпакам, які те й діло обертаються на нас. — Але ти впала. Я боявся, що могла забитись. Пробач мені, кохана.  Я зараз піду…

 Я вчепилась в його пальто, в якому вже повинно бути холодно в  таку погоду. Але відпустити його не хочу. 

— Ти все пам’ятаєш? — підіймаю на нього погляд і зустрічаюсь з любов’ю в його очах. Він не змінився…

— Я не міг залишити тебе в цьому світі геть одну, моя хороша. Я дійсно не пам’ятав нічого, але все змінилось варто було лише один раз тебе побачити. Ноги самі вели мене до тебе. Істинність, кажуть, працює саме так. Ми знайшлись би,  як би далеко не були б один від одного. Дракон ніби сам хотів, щоб ми зустрілись. Не так як минулого разу. Не з примусу, а добровільно. 

Рей кутає мене в куртку, закриває від вітру. Знову оберігає мене. Так, як робив завжди. Чому я раніше не помічала цього? 

Можливо тому, що ми починаємо цінувати лише тоді коли втрачаємо. От і я втративши, поживши трохи без магії та його чудернацьоко світу зрозуміла, що саме я втратила.

— Тоді чому ти так довго до мене йшов. Ми щоранку бачились. Чому ти не натякнув, що все пам’ятаєш?

— Ти так хотіла від  мене  втекти, що я вирішив відпустити тебе. Я просто б спостерігав за тобою. Я не хочу, аби ти була нещасною.

— Але я нещасна без тебе, — зізнаюсь, зажмурюючись.  — Виявляється все, що мені потрібно було - це ти.

Говорити такі речі це ніби в холодну воду стрибати. Відчуваю перший поцілунок на своїх повіках, другий на щоках, але той єдиний, який я чекала припадає на губи.

— Бабця казала, що ти маєш мене мучити своїми відмовами,— бурмотить собі під носа Рей, не поспішаючи  сховати мене в обіймах. — Ти збиваєш мене з пантелику.