Глава 18

Рейнгард

Ми стоїмо навпроти невеликого родового будиночка. Меліса тремтить, ніби її лихорадить. Я знаю, що їй не терпиться зайти, але не можу змусити себе й кроку зробити.

Густі дерева, які закривають її подвір’я слугують захистом від небажаних гостей. Жодної квітки не побачиш біля її будинку, не любить. Як і незваних гостей. Але ми такими не були. 

Ми дві знедолені душі, одна з яких хоче втекти, а інша - зловити першу.

Чи зможу я відпустити її, коли вона була в моїх руках? Я й не дихаю навіть.

— Готова? — шепочу, дивуючись тому, що це не втратив мову. А сам подумки молюсь аби вона тільки передумала. 

Дівчина киває, розбиваючи мою надію. Розбито посміхаюсь, не показую їй того, що моя душа болить.

Стукаю для того, щоб через секунду перед нами відкрились двері. Назовні вийшла бабуся Аеліти, яку мені особисто доводилось бачити лише одного разу на їхньому з Даміаном весіллі. І те, я б не запам’ятав її, якби мені не вказали на міць її духу, розказуючи легенди про її молоде життя.

— Прибули таки? — хитає вона головою, дивлячись лише на мене. Мовляв, не впорався. Не зміг втримати серце у своїх руках, от тепер і розплачуйся за це.

Платитиму. Після того, як побачив, що дівчина опускалась на коліна, аби я лише послухав її… Не міг допустити подібного. Та Меліса, яка кричала на мене, кидалась різними предметами, м’якими та не дуже, зникла натомість на її місце прийшла розбита дівчина, з однією лише надією в очах на скоріше визволення з тюрми під назвою Рейнгард.

— Прибули, — кажу їй очевидне.

— Проходьте, якщо не передумали.  Аеліта повідомила вас, що ваше бажання повернутись в людський світ має бути взаємним та щирим?

— Так, — тихо мовила Меліса.

— Мене звуть Морана, дочко, — жінка наблизилась до моєї істинної, тягнучись до її обличчя, щоб в ту ж секунду охопити його руками. — Бачу в очах твоїх відчай. Що вагаєшся? 

— Не…

— Серце ніби навпіл розділилось, — вона підвела дівчину до невеликого вівтаря, вказуючи на те, де вона повинна була сісти, а мені махнула лише на місце поряд з парою.  — Одна половина хоче втекти, а інша залишитись. Хіба не це ти казала моїй онуці? Вона дурненька в мене, все тебе врятувати хоче від злого дракона, який у своїй вежі тебе закрив і ніколи більше світові показувати не буде. Але хіба ж це правда? А дракон тобі  в очі заглядає, хоче бачити почуття у відповідь. Його мучить, що приносить тобі лише страждання…

З кожним її словом мій дракон погоджувався. На все готовий був, аби лише вона була поруч. Навіть відпустити. Парадоксально? Напевно, але іноді для того, щоб прив’язати до себе варто дати людині волю. Він зробив все за ці півтора місяця, щоб Меліса звикла до нього. Так, в справжньому вигляді не ризикнув перед нею з’явитись, даючи правління свідомістю лише мені, але готовий же був всім ризикнути заради неї.

— Я не думаю, що моє місце тут, — невпевнено промовляє Меліса, кидаючи на мене погляд. — Тут все чуже для мене.

— І він? — хитро питає бабуся. Здається я розумію, що вона робить. Допомагає мені? Хоче переконати мою пару залишитись. 

— Він? — знизує плечима, ховаючи погляд. — Не знаю.

—  Я можу тебе повернути, але для цього ви обидва повинні заплатити свою ціну. Дорогу ціну.

Жінка відривається від Меліси, почергово дивлячись на кожного. Суворо. Попереджає про невідворотність.

— Що це буде за ціна? — хрипко питає Меліса, тепер вона не дивиться на мене. Але я знаю, що їй теж неприємно. Тільки не знаю від чого більше, він атмосфери чи від страшних слів.

— Пам’ять. В одного заберу, а іншому залишу. Такою буде моя ціна. Ви повернетесь туди обидва. Ти, — вказала вона на мою кохану, — пам’ятатимеш все, що з тобою відбулось. А він нічого з того, що тебе з ним пов’язує. Забуде ким він є і до якого роду належить. Ви готові заплатити  таку ціну?

Повисла тиша. Я чую навіть як цокає годинник, відраховує свій рахунок. Меліса ширше відкрила свої очі. Бачу, що панікує. Бачу, що не може собі дозволити нашкодити мені, моїй родині. Бачу, що вже готується сказати свої слова, але не даю їй цього зробити. Вона буде зі мною, але не через жалість.

— Я згоден. Робіть, що маєте.

— Мені треба почути думку дівчини. Ти герой - вирішувати за інших можеш, я це вже побачила.

Меліса хапає мене за руку. 

— Все буде добре, — шепочу їй. Якщо я маю віддати свою пам’ять, а вона - ні, то так тому  і бути. — Це заради твого добробуту. Я й так приніс тобі багато страждань.  Скажи “так”. 

— Так, —  повторює за мною після чого бабуся починає свою ритуальну пісню. Розуміючи, що це мій останній шанс, я нахиляюсь до неї, ніжно підіймаю підборіддя, затягуючи у чуттєвий поцілунок. 

З поцілунком потрапила в цей світ, з поцілунком і втече звідси…