Глава 16

Рейнгард

— Вона не виходить, — дивлюсь на двері за якими сховалась Меліса. — Не їсть, відмовляється що-небудь приймати з моїх рук. Добре, що хоч воду п’є. Ні слова не сказала мені з того часу, як правду дізналась.

Виявляється єдина людина, якій я міг про все розповісти була моя мати. Вона хоч зневажає мене за викрадення Меліси, але я знаю, що лише вона зможе допомогти нам поладнати, тим паче Меліса ніби їй симпатизує.

— А ти думав вона у твої обійми кинеться? — дістається до мене її скептичний погляд.  — Ні, синку, так лише в казках дурнуватих буває, які я тобі перед сном читала. Краще б не робила цього. Менше клопоту було б.

—  Я все їй готовий віддати. Запропонував шлюбний контракт - вона відмовилась. Золото, діаманти, навіть родинні камені готовий їй вручити, аби тільки не відвертала від мене свого обличчя.

Я опускаю голову від безсилля. Під ногами все та ж підлога, а мені здається, що прірва. І світ не милий, коли її поруч немає. 

Я сам винен. Тягнув до останнього. Думав закохаю її. А як не вийде, то підкуплю безбідним життям, адже ж бачив як вона жила у своєму світі. Тих копійок, які дівчина отримувала на своїй роботі ледь-ледь на найважливіше вистачало. Вона постійно хвилювалась чи вистачить їх доїхати додому, чи цього разу вона йтиме пішки. 

Хіба то життя?

 Я ж пропонував їй життя, в якому вона не відчуватиме потреби ні в чому. Ні в матеріальному, ні в моральному. Все, що захоче дам їй. Але ж не бере.

— Дорогими цяцьками її не купити, хіба ти так і не зрозумів за цей час?

— Та зрозумів, але думав, що спрацює. Не взяла. Нічого не взяла, розумієш? Я від відчаю наказав робу скласти заповіт. На випадок моєї смерті все їй дістанеться. 

— Синку, як же сильно тебе затягнули ці почуття, — вона проводить руками по моїй спині. — Може має рацію твоя Меліса? Може краще закінчити все зараз? 

— Мамо… — починаю, але вона не дає й слова мені мовити. Підіймає руку догори, мовчки наказуючи мені мовчати.

— Подумай не тільки про себе. Ти живеш у звичному для себе світі. Оглянись, все тут тобі знайоме. А для неї чуже. І ти чужий.

— Якби батьку дали таку ж пораду, ти б була щасливою?

Мені не хочеться вірити, що між ними є ще якісь неприємності та недосказаності. Але її порада не те, що я хочу чути. Я готовий, що Меліса не зможе мене покохати ніколи. Готовий миритись з її злістю. Але я таким чином нарікаю її на нещасливе життя поруч зі мною

Відпустити її?

Куди? Мама має рацію, вона чужа в цьому світі. Волею долі затягнута у ці тенета. Моїми руками захоплена. Моїм бажанням притиснута. Куди вона подасться? 

Без мене їй не вижити в незнайомому місці.

— Я б мала вибір, сину. Я б знала, що він кохає мене. Істинність вона не в голові, вона в серці. Твоя бабуся намагалась батька навернути до здорового глузду і він ледь не погодився.  Зараз оглядаючись, я розумію, що він відчував, але й досі серджусь на нього за те, що не дав мені вибору. 

Я дивлюсь  в її зелені очі в яких є золота ниточка. Виблискує ніби золото між смарагдів, які спостерігають за мною з тривогою, але цього разу тривога за мене ділиться на тривогу за Мелісу. 

Мама впевнена, що дівчина повернеться до мене, якщо я її відпущу? А я ні.

Вона так рветься покинути мене, що точно не захоче вертатись, як тільки я відкрию свої двері. 

— Я не зможу.

— Ти спробуй. Якщо повернеться, то бути вам разом, а як ні - то ти мусиш змиритись. До чого мучити і себе, і її? 

— Куди її відпустити? 

— До Аеліти. Вона дасть їй роботу, дах над голово…

— Моя пара не житиме в чужих. В моїй квартирі нехай живе.

— То ти погоджуєшся? — з надією питає мене, знаючи відповідь наперед.

Я не можу не визнати, що душу її своїми почуттями та бажаннями. Вона задихається поруч зі мною. Прекрасна квітка в’яне, як би я за нею не доглядав.

Треба дати їй ковтнути свіжого повітря. Без мене.

Нехай я відчуватиму біль за двох. Нехай мене тягнутиме до землі провина. Нехай мій дракон просить його вивільнити, аніж Меліса стоячи на колінах, благатиме мене відпустити її.

— Мої двері для неї відкритими будуть завжди. Я тут чекатиму її. Не скажу, що буду осторонь. не проси про це. Я дам їй волю від цих стін, а  не від мене.

— Я скажу Мелі…

— Не варто, я сам. Дай мені самому повідомити радісну звістку, — не зовсім радісно кажу я, направляючись в кімнату до Меліси, молячись богам, щоб змилувались наді мною.