Глава 4

Меліса

— Твоя мати радила мені тебе побити, — тихо говорю йому. Підійматися на ноги не хочеться, так і сиджу біля каміна. 

— Я готовий потерпіти. Це ж вже не вперше буде, — він сідає поруч, плечем до плеча, а я настільки приголомшена, що навіть не можу нічого зрозуміти. — Ти не запитуватимеш в мене нічого? Тебе нічого не цікавить?

— Цікавить, — погоджуюсь. — Як скоро я прийду до тями? Бо цей сон мені набрид вже.

Він важко видихає. Мені здається, що з подихом мене трохи обдало жаром, але я списую це все на свою багату уяву.

— Ти не спиш, Мелісо. І дуже навіть при своєму розумі. Це все правда. Я дійсно дракон, а ти моя пара. Моя істинна пара. Я розумію, в це важко повірити..

— Та ні, що ти! — кидаю йому беземоційні слова, бо, здається, що на більше  я й не здатна зараз. — Якраз в це повірити легко. Я ж працювала і вдень, і вночі. Без вихідних. Вже п’ять років у такому темпі. Не дивно, що мій дах трохи того… Похитнувся. Ну, ти розумієш.

— Але він не похитнувся.

Я повільно скошую на нього погляд, очікуючи побачити насмішку на обличчя. Але на його обличчі лише винувата посмішка і сердечка в очах блимають.

— Я вже казав тобі раніше, що так сталося: ми з тобою виявились парою. Я… Можливо те, що я скажу не додасть мені балів, але у твоєму світі ми б не змогли бути разом. Моїм крилам потрібен простір, а у нашому світі, де про драконів й знати не знають мені б було важко, — видихає Рейнгард.

Я кліпаю, намагаючись переварити те, що він мені зараз сказав. Дракони? Він знову про них говорить. Я думала, що ця вистава вже мала б закінчитись, але актор ніяк не хотів припинити грати.

Я з гучним стогоном опустила голову на зігнуті коліна, відчуваючи рух біля себе.

Він, певно, знущається з мене,  кожного разу виставляючи дурненькою. Я точно знаю, що це називається газлайтинг. І він зараз точно цим займається. 

— Давай не будемо більше гратись, — все ще з зажмуреними очима говорю йому. Після того як він відійшов - мені здається навіть дихати легше стало. Тому й слова з вуст злітали з неймовірною легкістю.

— Верни мене туди, звідки взяв. І більше ми до цієї теми не повернемось.

— Я не зможу повернути тебе назад, Мелісо. Найближчим часом точно не зможу.

Я стрепехнулась від цього впевненого голосу, який відрізав усі мої надії на мирне розв'язання проблеми. Але я ж була мудрішою. Ще не було на моєму життєвому шляху ситуації, з якої б не вдалось вийти цілою та неушкодженою. Тому я, заспокоївшись, роблю глибокий вдих, а потім питаю.

— А коли зможеш?

— На цей перехід між світами в мене пішло занадто багато сил. Всі ті камені, які мені дали з собою свахи-драконихи не врятували ситуацію. Я зможу повернути тебе тоді, коли зможу поповнити власні сили.

— І коли це станеться? — обережно питаю, бо знаю, що з божевільними по-іншому не можна. А судячи, з його сімейки - це у них родинне.

— Можливо в наступному місяці, — чухає він підборіддя, а потім проводить рукою по гульці  з волосся на голові

То це мені ще місяць сидіти тут запертою з сімейкою божевільних? Ну вже ні!

— Тоді я сама піду, — я підіймаюсь на ноги, але мені не вдається й  кроку зробити, як він обіймає мене ззаду, обвиваючи руками талію.

— Хіба тобі тут не подобається? — шепоче мені на вухо.

— Відпусти мене! — кричу на нього, намагаючись вирватись, але це мені не дається. — Відпусти, кому кажу.

Я намагаюсь вдарити  своїми ногами по його ногах, але цього маніяка, здається, не хвилюють мої спроби.

— Мелісо…

— Відпусти мене, ненормальний. Хіба може тут подобатись? Ти викрадаєш мене, притягуєш не знати куди. Додому не відпускаєш і продовжуєш тримати тут наче полонянку. Кажеш, що ти дракон, хоча їх не існує взагалі.  А потім питаєш чого мені тут не подобається?

У-у–у, він кривиться від мого фальцету.  Не подобається, що ж мені теж не подобається тут бути. Один - один.

— Я не обманював тебе,— каже мені і нарешті розтискає руки, випускаючи мене не волю. — Ти не віриш мені, але я доведу, що все сказане мною - правда.

Чоловік, хитаючи головою,  відходить до вікна. Відчиняє його, а потім повертається до мене з  хитрою посмішкою.

— Дивись.

І цей ненормальний, під мій гучний крик вистрибує з вікна. Він притягнув мене сюди, щоб я на це подивилась. Виглядати з вікна не наважуюсь, боячись побачити там те, що вже встигла собі науявляти. 

Але буквально через мить переді мною, з’явилась велетенська срібна ящірка, яка точно не була реальною. Вона не могла бути реальною. 

Вона зупинилась навпроти вікна, дивлячись прямо на мене. Велетенські крила посилали мені в обличчя шалений потік вітру, після якого я зрозуміла, що мої ноги стають ватними.

— Ну що, — питає мене ящір. — Тепер ти мені віриш?

— Так, тепер я вірю, — і відчуваю, що знову втрачаю свідомість.