«Спецоперація бабусі Марії»

Недільного ранку сонячні промені щедро заливали велике, зелене подвір’я будинку бабусі Марії Острозької. Привід для зустрічі був урочистим — святкування офіційного відкриття клініки. Андрій, пам’ятаючи категоричний наказ бабусі («Без Оксани до мене навіть не потикайся, закрию ворота й спущу собак!»), привіз Оксану першою. Разом із ними приїхали й його брати — Сергій та Олег.

На подвір’ї панувала неймовірна, по-справжньому жива атмосфера. Повітря просочилося соковитим запахом маринованого м'яса, диму від плодових дров та ароматного запаху з грядок Марії. Брати розпалювали мангал, грали у волейбол просто на доглянутому газоні й змагалися в дотепності.

Коли за обіднім столом у садку Оксана вкотре відмовилася від келиха крижаного домашнього вина й потягнулася за склянкою звичайного узвару, брати перезирнулися. Здогадка осяяла їх миттєво.

— О-о-о, Сергію, — з глибоким драматизмом у голосі мовив Олег, старанно повертаючи шампури із золотистим шашликом. — Здається, наше холостяцьке тріо зазнало непоправних утрат. Безповоротно. Тепер ми з тобою дует. «Одинокі вовки проти системи». — Ага, — підморгнув Сергій, ліниво спираючись на спинку садової лави й посьорбуючи вино. — Тепер у нашого Андрюшеньки своє власне тріо. Сім'я, дитина й операційний стіл! — Та яке тріо, хлопці? — усміхнулася з альтанки бабуся Марія, виправляючи білосніжну скатертину. — Це тільки перший етап! Андрій свою норму виконав, серце прооперовано й заліковане коханням. А от ви, двоє ловеласів, щось засиділися у своїх кабінетах. Сергію, ти свої кодекси скоро замість подушки під голову кластимеш! А ти, Олеже, з тими своїми квадратними метрами сам у бетон перетворишся. Подивіться на брата — чоловік розквіт, обличчя людське стало, а не цілодобовий монітор!

Хлопці весело й голосно зареготали на весь садок, а Андрій лише усміхнувся, кинувши в братів згорнутим рушником, і міцніше пригорнув Оксану за талію: — Заздріть мовчки, холостяки. Вам до нашого рівня процвітання ще рости й рости.

Ближче до обіду біля масивних воріт тихо зупинилася знайома чорна машина. Коли дверцята відчинилися, з авто вийшов Володимир Красовський, а разом із ним — його дружина Світлана.

Андрій зреагував на інстинктах: за частку секунди він м’яко, але рішуче зробив крок уперед і закрив Оксану своєю спиною, готові прийняти будь-який удар чи чергову порцію погроз.

Проте з будинку вже виходила радісна Марія Острозька, витираючи руки рушником. Вона радісно сплеснула долонями: — Ну нарешті! Проходьте, проходьте, володарі медичних імперій! Ми вас якраз чекаємо, м'ясо майже готове!

«От бабуся… — промайнуло в голові Андрія, поки він шоковано спостерігав за цією картиною. — Вічно вона зі своїми секретними спецопераціями та підставами!».

Світлана, не стримуючи сліз, одразу кинулася до доньки. За кілька хвилин вони вже сиділи на гойдалці в глибині саду, обійнявшись, і тихо, обережно про щось розмовляли, шепочучись і сміючись через сльози. Володимир мовчки спостерігав за ними збоку, зчепивши руки за спиною.

Андрій же не зводив із Красовського-старшого важкого, напруженого погляду, стоячи неподалік біля мангала.

— Острозький, та видихни ти трохи, — раптом тихо й цілком спокійно мовив Володимир, підходячи ближче та не зводячи очей із доньки. — Невже ти й справді думаєш, що я не люблю власну дитину? Чи свого майбутнього онука? — Буде дівчинка! — буркнув Андрій, навіть не роздумуючи, і демонстративно склав руки на грудях.

Красовський на мить застиг, а потім не стримався й голосно, щиро зареготав: — Та ти що? Вже й стать розсекретив? Медична інтуїція підказує? — Ми взагалі-то ще точно не знаємо, — пролунав позаду м’який, оксамитовий голос Оксани. Вона підійшла до чоловіків, тихо посміхаючись, і невимушено взяла Андрія під руку.

Володимир Олександрович подивився на доньку, потім на Андрія, і в його очах уперше за довгі місяці не було ані краплі холоду чи зверхності. Тільки глибока батьківська любов, перемішана з повагою до чоловіка, який зміг захистити його доньку.

— Головне, щоб здорова була, — тихо мовив Володимир і вперше сам простягнув Андрію руку.

Андрій на секунду затримав погляд на його долоні, а потім міцно її стиснув.

Здавалося, усі перипетії, образи й шторми нарешті залишилися позаду. Дві родини зібралися за одним великим столом під розлогими яблунями, затишно шумів вечірній сад, прохолодний вітерець коливав фіранки на вікнах, і це було просто прекрасно. Справжня родинна ідилія, яку вони всі вистраждали й заслужили.