«Лікарю, я (не) твоя»

На місто опустився вечір.

Андрій знову сидів у машині під її під’їздом. Ще зовсім нещодавно він фактично жив тут, виглядаючи світло у її вікні, і ось — історія зробила чергове коло. Набравши її номер, він намагався надати голосу спокою, хоча всередині все тремтіло: — Оксано, спускайся. Я чекаю.

У голові вирував справжній рій думок, які розривали його зсередини. Що робити? Що казати? Він приїхав без квітів — бо чи доречні букети після всього того маразму, що вони начудили? І без кави, яку вона так любить, — бо хіба можна вагітній каву? Він приїхав без жодного плану чи розрахунку. Тільки з чистим серцем і глибоким, майже болісним почуттям до неї.

Хвилини тягнулися, мов гумові. П'ять... десять... п'ятнадцять... «Боже, вона не вийде, — стукало в скронях. — І як мені переконати її, що наша дитина — це найкраще, що могло з нами статися? А якщо вона вирішить її позбутися?.. Ні. Вона не така. Вона ніколи цього не зробить. Але ж як її мрії? Її кар'єра, за яку вона так відчайдушно бореться?»

У кабіні точилася страшенна внутрішня війна. Андрій поклав голову на кермо, відчуваючи, що ще трохи — і просто збожеволіє від цієї невідомості.

Підвівши погляд, він застиг.

Вона йшла до машини.

Андрій на секунду забув, як дихати. Він не знав, що робити: вибігати з авто, відчиняти двері, падати на коліна чи просто схопити її й нести на руках на самий верхній поверх. Натомість він просто заціпенів, затамувавши подих. «Така красива... Моя Оксана».

Вона спокійно сіла на пасажирське сидіння. У салоні запанувала тиша, але це вже не була та виснажлива, отруйна мовчанка. Здавалося, розмова з подругою трохи втихомирила той шторм, що вирував у її душі.

— Ти такий втомлений... — першою порушила тишу Оксана, уважно розглядаючи його зблідле обличчя. — Можливо, тобі краще поїхати відпочити, а поговоримо іншим разом? — НІ! — вирвалося в нього надто різко.

Він миттєво схопив її за руки, стискаючи її долоні у своїх гарячих пальцях. — Ксю... я прошу, — у його голосі бриніла майже благання. — Не йди. Я так довго чекав цього моменту, що просто не можу дозволити тобі знову піти. — Гаразд, — м'яко зітхнула вона. — Тоді їдемо на каву. — А тобі хіба можна?.. Оксана на мить заплющила очі й ледве помітно посміхнулася: — Острозький, увімкни холодний розум. Я вагітна — хоч сама досі в це не можу повірити, — а не при смерті. Від однієї чашки нічого зі мною не станеться.

Вони поїхали у вечірнє місто. Напівтемрява затишної кав'ярні, гарячі чашки в руках і розмови ні про що поступово розтопили той крижаний панцир напруги, який різав їх обох останні тижні.

— Андрію, я думаю, час прощатися, — мовила Оксана, коли годинник перевалив за північ. Вона легко посміхнулася: — Вже пізно. У тебе завтра відкриття й купа роботи, та й у мене... нові обов'язки.

Андрій подивився на неї та мовчки підвівся. Ні за що. Він більше ніколи й нікуди її не відпустить.

Вони сіли в авто. Завівся двигун. Вони їхали нічними вулицями, і за кілька хвилин Оксана, виснажена подіями дня, заснула. Андрій кинув на неї швидкий погляд через плече, і його серце затопила дика, дитяча радість. Вона вже втретє спить у його машині. Так мирно, так довірливо й спокійно.

Він і не збирався везти її додому. Чоловік чітко вирішив: від сьогодні вона житиме з ним. Чого б це йому не коштувало.

Коли машина м'яко заїхала в підземний паркінг його будинку, Андрій хотів, як і минулого разу, обережно занести її до квартири на руках. Але цього разу фокус не вдався — Оксана розплющила очі.

— Де ми?.. — сонно й розгублено прошепотіла вона, роззираючись по бетонних стінах паркінгу. — Нам завтра в один бік, тому ти сьогодні ночуєш у мене, — Андрій подивився на неї поглядом, у якому було стільки впевненості і благання водночас, що повітря в машині стало густішим. — Я просто не можу тебе відпустити. Будь ласка.

Оксана й сама не розуміла, чому піддалася. Можливо, втома взяла своє, а можливо, її власне серце вже втомилося чинити опір.

Зайшовши до квартири, Андрій відвів її до спальні, а сам одразу розвернувся, щоб піти до вітальні. Він боявся. Боявся перелякати її, боявся зробити бодай один хибний крок, від якого ця крихка, тріпотлива надія на їхнє майбутнє розпадеться на друзки.

— Андрію, — впевнено зупинив його її голос.

Оксана стояла біля ліжка, склавши руки на грудях. — У мене є своє життя, свої обов'язки та плани. Ти не можеш так хитрувати й просто привозити мене сюди серед ночі. Мені вистачає батька з його вічною владною позицією...

У її тоні було стільки металевої рішучості, що Андрій застиг. Всередині щось обірвалося. Він повільно підійшов, опустився на коліна просто перед нею, біля самого ліжка, і тихо, майже беззвучно прошепотів: — Ксю...

Оксана затамувала подих. Вона ще ніколи не бачила цього сильного, владного й завжди впевненого в собі чоловіка таким безпорадним. Його голос тремтів, а в очах, відбиваючи тьмяне нічне світло, блищали сльози.

Андрій повільно, з непідробним трепетом простягнув тремтячу долоню й поклав її на її ще зовсім плаский живіт.

— Ксю... — знову вирвався розпачливий шепіт із його грудей. — Пообіцяй мені. Будь ласка, пообіцяй... що ти не позбудешся нашої дівчинки. Я благаю тебе. Це... це просто дар з неба. Це найкраще, що взагалі могло трапитися в моєму житті — моя дитина від коханої жінки. Я обіцяю, я все виправлю! Ти будеш працювати, твоя кар'єра важлива, я все для цього зроблю. Ти будеш оперувати, чуєш? Я особисто тобі в цьому допоможу! Тільки залиш її... благаю...