«Консиліум двох чоловіків»

Цей день перевернув усе з ніг на голову.

Після сніданку Андрій з Оксаною домовилися про розмову на вечір. За тридцять хвилин неможливо було пережити, осягнути, а тим паче пробачити все те, що розривало їхні життя останні кілька тижнів. Коли Андрій ніжно пригорнув її до себе, Оксана на мить заплющила очі. Вона всім тілом відчувала рідне тепло цього чоловіка, кожна клітина її тіла була готова до того, щоб пробачити, забути й уткнутися носом у його плече… Але рана в серці все ще боліла надто сильно, щоб так просто відступити.

А тут ще й ця вагітність. Як сніг серед літа — незапланована, приголомшлива.

Оксана підняла на нього розгублений погляд і щиро, без прикрас зізналася: — Я просто не знаю, що з цим усім робити, Андрію… Я завжди мріяла бути мамою. Але зараз? Коли я тільки-но зробила перший крок до власної мрії — пройшла курси дитячого хірурга, нарешті вирвалася з-під нищівного впливу батька… Та й чи зможу я взагалі оперувати далі? Вагітність, пологи, дитина я випаду із життя мінімум на три роки….

Андрій на мить закляк... Усередині все похололо від страху — холодного й дикого. Він до смерті злякався, що кохана жінка в цей момент просто відштовхує їхню спільну дитину через біль і образу. Проте силою волі він приборкав емоції. Не можна було тиснути. Тільки не зараз.

— Давай я відвезу тебе додому, — тихо, але дуже твердо мовив він, обережно торкаючись її щоки. — І обіцяю: я все вирішу. А тобі зараз абсолютно не можна хвилюватися. — Ні… — вона хиитнула головою. — Завези мене краще до Аліни. Мені треба побути з нею.

Провівши Оксану, Андрій повернувся до центру. Офіційне відкриття клініки було на носі, робочий хаос вимагав його повної присутності, тож він не міг дозволити собі розклеїтися. Втім, спокій тривав ненадовго.

По обіді двері його кабінету майже злетіли з завіс. До приміщення буквально ввірвався Володимир Олександрович Красовський. Слідом за ним із блідим обличчям забігла адміністраторка Катя, майже кричачи на ходу: — Андрію Вадимовичу! Вибачте, я не могла нічого вдіяти, він не слухає!.. — Все гаразд, Катю, зачини двері, — спокійно перебив її Андрій, навіть не здригнувшись.

Красовський зупинився посеред кабінету. Його погляд був впевненим, важким і крижаним.

— Присідайте, Володимире Олександровичу, — владно промовив Острозький.

Він не встав із-за столу. Він був на своїй території, у стінах, які збудував власноруч, і відчував абсолютну перевагу. Тут правила встановлював він.

Красовський лише криво всміхнувся, ігноруючи пропозицію сісти: — А я то думаю, кому це в голову прийшла божевільна ідея відкрити на моїй території центр? Та не хвилюйся, Острозький, я тут не за цим. Ти мені не конкурент — масштаби не ті. І те, що ти переманив кілька людей з моєї команди, — це теж дурниця. А от Оксану… Оксану я тобі не віддам….

Володимир зробив крок уперед, спираючись кулаками на стіл Андрія, і нахилився нижче. У його голосі забриніли металеві нотки: — Не зли мене. Бо я зітру тебе і твій бізнес на порошок. І повір, я навіть не подивлюся на мої давні добрі стосунки з Марією. Отже, слухай сюди: до мене дійшла інформація, що ти прийняв її на роботу. Так от, до завтрашнього ранку ти виключиш її зі штату. Інакше… їй мало не покажеться.

Повітря в кабінеті здавалося електризованим.

Андрій повільно, без жодного суєтного руху підвівся зі стільця. На повний зріст він розправив плечі й повільно попрямував в обхід столу. Жодної мускульної судоми на обличчі, жодного знаку паніки. Він підійшов упритул до Красовського, сів на край столу просто навпроти нього і владно, важко подивився старшому чоловіку просто в очі.

— А тепер послухайте ви мене, Володимире Олександровичу, — розважливо й низько викарбував кожне слово Андрій. — По-перша – ваші люди прийшли до мене самі, я нікого не переманював. По-друге - можете мені погрожувати, кричати і розповідати страшні історії про те, що ви зробите зі мною та моїм медичним центром… Чесно? Мені якось абсолютно не страшно. Але щодо Оксани — ви її й пальцем більше не зачепите. І жодного кривого слова в її бік більше не вилетить.

Красовський багровів від люті: — Ти що, забувся, Острозький?! Вона — моя дочка! — Це ви забулися! — вирвалося в Андрія, і його голос уперше за гримів на повну силу, змусивши шибки в кабінеті здригнутися.

Він зробив крок уперед, остаточно зрізавши дистанцію між ними: — Вона — моя кохана жінка. І мати моєї майбутньої дитини. Вона вагітна, Красовський! Тому якщо ти зробиш бодай щось, від чого вона хоча б на секунду захвилюється… тоді вже я тебе у порошок зітру.

Слова зависли в тиші.

У Володимира Олександровича буквальному сенсі відвисла щелепа. Здавалося, після фрази «мати моєї майбутньої дитини» його мозок просто відмовився сприймати будь-яку іншу інформацію. Все володарювання, весь холодний розрахунок володаря медичної імперії випарувалися в одну мить. Перед Андрієм стояв не грізний бізнесмен, а приголомшений батько, на якого тільки-но завалилася стеля.

Красовський закляк. Кілька секунд він переводив подих, намагаючись знайти хоч якісь слова, але так і не промовив жодного звуку.

Тільки важко дихаючи, він різко розвернувся і швидким, майже розгубленим кроком покинув кабінет, так і не зачинивши за собою двері.